Матір на весілля не покликали. Дуже вже Наташа боялася, що та схибить і зганьбить її. Коли Наташа разом з чоловіком вийшла на перон і побачила там матір, аж здригнулася. З величезним рюкзаком за спиною і двома баулами в руках, в яскравому береті, захисного кольору куртці і гумових чоботях, Шура безпорадно озиралася, шукаючи очима дочку

Матері своєї – Шури – Наташа стала соромитися років в тринадцять. Якраз її почали цікавити всякі «дорослі» жіночі штучки. Тут-то вона і зауважила, що її мати не як інші жінки їх досить великого селища. Шуру не цікавили ні модні шмотки, ні косметика. Манікюру вона зроду не робила. Та й мова у матері була простувата, «колгоспна», як говорила Наташа. А професія так і взагалі повна ганьба – пташник.

Освіченості їй теж явно не вистачало. Міцно засіла з тієї пори в Наташиній голові думка, бажання стати міською, вирости скоріше і до краплі висмоктати з себе селищне дитинство, звільнитися від нього.

Росла вона дівчинкою розумною, добре вчилася. Тут явно вплинули невідомі батьківські гени. Якось Наташа запитала у матері про батька. – А бог його знає, де він, – просто відповіла Шура, і Наташа більше не цікавилася.

Через кілька років виїхала в місто, вступила до технікуму. І жодного разу – жодного! – за весь час навчання до матерів не приїжджала. Навіть влітку. Так і жила в гуртожитку. А Шура регулярно моталася до своєї Наталочки з повними сумками картоплі і солінь.

Страшенно соромлячись материних безглуздих беретів і безглуздих в’язаних кофт, Наташа ніколи довго не дозволяла Шурі перебувати в їх з дівчатами-однокурсницями кімнаті. – Мамо, ну чого там сидіти, пішли у двір на лавку. Проста і наївна Шура про доньчин думки і не підозрювала. Як любила її всім своїм добрим материнським серцем, так і продовжувала любити.

Але ж молода ще була Шура-то. Двадцять років їй всього виповнилося, коли Наталочка на світ з’явилася. Наталчині небажання приїжджати навіть на канікули в рідне селище принесло свої плоди – обзавелася дівчина справжнісіньким нареченим Сергієм. Шуру на весілля не покликали. Дуже вже Наташа боялася, що та схибить і зганьбить її. Та й не робили шикарного весілля. Матері вона зателефонувала за день до реєстрації шлюбу і поставила перед фактом.

– Доню! Так як же це?

– Що це, мамо? Нічого особливого, студентське весілля. А ти до нас через тиждень приїжджай знайомитися.

Знайомства цього Наташа чекала з острахом. Новонабута свекруха відразу стала її кумиром. В думках вона вже подумки компенсувала недоліки матері «заслугами» свекрухи. А ними були (не багато не мало) укладка, макіяж-манікюр, модний одяг і маса біжутерії.

Мріяла Наташа, що стануть зі свекрухою подругами і не помічала ні її егоїстичності, ні близькості. В сімейне життя сина та не лізла. Здавалося, збула з рук – і добре. Житлове питання молодих вирішили так – бабуся Сергія по батьку переїхала до сина з невісткою в колишню кімнату внука, а наречені стали жити в її квартирі.

Шура повинна була приїхати на електричці. Коли Наташа разом з чоловіком вийшла на перон і побачила там матір, аж здригнулася. З величезним рюкзаком за спиною і двома баулами в руках, в яскравому береті, захисного кольору куртці і гумових чоботях, Шура безпорадно озиралася, шукаючи очима дочку.

– Мамо, ну ось і ми! Знайомся, це мій чоловік Сергій.

– Здрастуй … те, Сірожа, – несміливо промовила Шура.

– Радий познайомитися, Олександро Борисівно, – весело відповів Сергій, забираючи у тещі і баули, і рюкзак, – ого, і чого це Ви туди наклали?

– Так як же … картопельки думаю вам, огірочків …

– Картошечка – це добре! – знову весело сказав Сергій і бадьоро рушив вперед.

– Не могла попристойніше одягнутися, в місто все-таки приїхала, – засичала Наташа на матір.

– Доню, так хто ж на мене дивиться?

Наташа закотила очі. Вдома вона виставила на стіл тарілку з міні-бутербродами, нарізаний кружальцями апельсин і тонкі скибочки сиру. Шура здивовано дивилася на все це.

– Доню, а хліб-то чого такой маленький?

– Мамо! Це називається ка – на – пе-е!

Шура, вкрай розгубилася від строгості дочки, промямлила: – Так може це … картопельки посмажити?

Сергій, до того з тугою дивився на Наталчині кулінарні шедеври, раптом пожвавився: – А давайте, Олександро Борисівно! – і суворо подивився на дружину.

– А ось тут у мене ще капусточка вам, – Шура витягла з рюкзака трохлітровку з квашеною капустою. Сергій аж застогнав від задоволення. Підбадьорена підтримкою зятя, Шура почала звільняти свої величезні сумки від дарів, супроводжуючи кожен поясненням: – Грибочки ось, сама солила. А це мариновані. Грузді. Вареннячко полуничне. А це брусничка мочена. Помідорчики. Ще моєї бабці рецепт. Ікра кабачкова. Огірочки. Завжди у мене хрусткі виходять.

За хвилину стіл був заставлений банками різних калібрів, які переможно потіснили Наталчині тарілочки до самого краю так, що вони ризикували впасти. Сергій бурхливо висловлював захоплення. – Найкращий подарунок на весілля! Мої-то ніколи цим не займалися. Ось це теща у мене! Наташка, ну ти чого киснеш?

Наташі залишалося два тижні до пологів, коли несподівано на порозі їхньої квартири виникла Шура. Як завжди, навантажена гостинцями.

– Мам, ти чого це? Без попередження.

– У відпустці я, доню. Приїхала ось провідати, допомогти тобі. А чого попереджати-то? На наступний день Сергій повернувся з роботи і заявив: – Наташка, мене несподівано у відрядження відправили, так що добре, що з тобою мама.

– Як у відрядження? Надовго? – Відразу після вихідних повернуся.

– Ну так що зі мною може трапитися? Народжувати-то через два тижні.

– Ну хіба мало. На всякий випадок. Олександро Борисівно, Ви ж залишитеся? І, чмокнувши дружину в кінчик носа, Сергій почав збиратися.

Насправді у відрядження йому не треба було. Просто за довгі місяці Наташкиної вагітності він втомився від її примх, частого невдоволення і зміни настрою і тому з легким серцем їхав на вихідні до друга, що жив за містом біля озера, відпочити від дружини і порибалити.

Вранці у Наташі початок тягнути живіт. Вона не звертала уваги, але до вечора біль став дуже сильним. «Рано ще ж, – думала Наташа, – свекрухі зателефонувати?» Сказати б матері, так що її дурна мати зробить. Тільки закудкудахає, як курка, за якими вона доглядає на роботі. Шура в цей момент пішла помитися в ванну. Наташа набрала номер батьків Сергія.

– Дорогенька, так це тобі не мені потрібно дзвонити, а в швидку, – заявила своїм високим голосом свекруха, почувши від Наташі, що вона «здається народжує», – а що, Сергія поруч немає? – Ні-і, він у відрядженні. – Дивно, міг би відмовитися в такому випадку. Я-то тобі чим можу допомогти.

Від несподіваної зневаги свекрухи Наташі стало ще болючіше. Шура вимкнула воду і почула слабкі зойки дочки. Вискочила, обмотана рушником, і виявила дочку на підлозі і притулившись спиною до дивану. – Доню! Невже почалося? Зараз я в швидку подзвоню!

Шура вмить стала якоюсь зібрано-діловитою. Подзвонила в швидку, чітко вказавши всі дані.

– Доню, сумка-то у тебе зібрана?

Наташа похитала головою, не в силах вимовити ні слова. Шура зібрала все необхідне – Тримайся, донечко, тримайся, нічого воно, нічого, – примовляла Шура, погладжуючи Наташу по спині і плечам до самого приїзду швидкої. У пологовому будинку Наташу швидко оглянули і відвезли.

– Жіночко, не можна тут сидіти. Їдьте додому.

– Як же я поїду. Дочка моя.

– Не можна, не можна, жінко. Не прийнято.

Але уперта Шура залишилася на лавочці в «передбаннику», де злегка задрімала. Жаліслива медсестра тільки похитала головою і накрила Шуру старенькою вовняною ковдрою. Вранці її розштовхали в плече.

– Народила. Чуєте? Народила Ваша дочка. Хлопчик. Три п’ятсот. Все гаразд. Відпочиває вона. Йдіть додому. Передачки вечорами можна приносити.

По обличчю заспаної Шури розтіклася щаслива посмішка. Вона з’їздила на квартиру до Наташі, вмилася, поснідала, потім пробіглася по магазинах і вже до обіду намотувала кола навколо пологового будинку. Нарешті почула рідний голос: – Мамо! – Доню! Кинулася на голос, до вікна, за яким стояла її Наталочка, бліда і усміхнена.

Будівля пологового будинку була старенькою, вікна на першому поверсі низькі, так що можна спокійно заглянути в палату.

– Ну як, донечко? Все добре? Я ось тут тобі принесла …, – Шура перекинула через підвіконня пакет.

– Мамо, куди так багато? Ну ти чого?

– Їж, донечко, їж. Тобі зараз потрібно. Ну як, бачила?

– Бачила! Ма-а-аленький, – Наташа від розчулення впустила сльозинку, а Шура у відповідь – цілий водоспад.

– Мамо, ну ти чого?

– Нічого, доню, це я від щастя. Донечка, – сказала Шура після паузи, – ти вже мене прости, що я про батька-то твого … Тут він живе. В місті. Тільки сім’я у нього. Картку твою я йому показувала. Навчалася ти тоді. П’ятнадцять тобі було. Тільки він сказав – а що я їй скажу.

– Так навіщо він нам, мамо? Нам і удвох добре, чи не так? Ой, мамо, – Наташа раптом засміялася, – а ти ж тепер бабуся, уявляєш? У сорок років. Бабуся, – сміялась Наташа.

– А й правда, – посміхаючись, Шура видала нову порцію сліз.

– Мамо, ти ж залишишся у нас, поки у відпустці?

– Залишуся, донечко, залишуся.

Фото ілюстритивне