Ці слова немов обухом по голові були для Ніни.
– Тату, а як же ми?
– Половину зарплати буду віддавати вам доки, поки не отримаєте дипломи і не влаштуєтесь на роботу. Дівчата, ви вже дорослі і повинні мене зрозуміти. У нас з Оленою буде син. Ви-то дорослі, а його виростити ще треба. Ніно, якщо що в селі важке щось робити треба, я з’їжджу і все зроблю. Машину я залишаю вам.
Ніна після перших його слів сіла на диван, так і залишилася сидіти. Побачила рукав сорочки, що звисав з-під змійки сумки.
– Сорочку заправ.
Матвій не зрозумів і почав замикати другу сумку, давно, видно, зібрану, яка чекає свого часу.
– Ти пробач мені, Ніно, вже так вийшло.
– У дочок прощення проси.
– Вони мене зрозуміють. До побачення.
Поклав ключі на тумбочку біля вхідних дверей і вийшов.
З’явився Ігор в спортивних штанах і запитав:
– Що це ви так рано піднялися?
– Підемо, Ігорюша, досипати, – сказала Валерія. Мамо, і ти поспи, ще так рано.
– Що трапилося, все-таки?
– Потім, Ігорюша, потім все розповім.
Ніна теж лягла на диван і все думала, думала про те, що ось сталося щойно. І себе звинувачувала: – Від гарної жінки чоловіки не тікають. Значить, і її вина є в тому, що Матвій пішов з дому. Так, звичайно ж, є.
Вона при кожній нагоді поспішала до села, до батьків або до себе, на дачу. Їй би раніше поцікавитися, які такі відрядження через вихідний, а то й частіше. Їй би побільше уваги приділяти чоловікові, а у неї на першому плані дочки, потім робота, батьківський будинок, дача.
Рік тому, так, напевно, рік, їй захотілося ласки від чоловіка, цілувала його, схиляючи до близькості. Він м’яко відсторонив руки, сказав: – Втомився, Ніно, відрядження було важким.
Вона образилася і пішла на диван. Все чекала, що він підійде, перенесе її в ліжко. Не дочекалась. І вже звиклася зі своїм новим становищем. Тільки в селі доводилося лягати разом, але і там він засинав відразу ж, а їй було соромно вимолювати тепла.
Так що за останній час їх подружнє життя зійшло нанівець. Їй вже і самій стало здаватися, що така поведінка чоловіка – це норма.
Ніна навіть в найгіршому сні не могла уявити, що чоловік може кудись піти з сім’ї. І ось це сталося. Як їй тепер з цим жити?!
Увечері вона подзвонила дружині Андрія, Наташі, попросила її прийти в кафе «Морозиво» для розмови.
Наташа підсіла до столика, запитала: – Давно не була на дачі?
– Давно, у мене все Матвій їздить …
– Продаєте дачу?
– Можливо і доведеться, адже Матвій від мене пішов.
– Давно? – ахнула Наташа.
– Вранці.
– Так це він пожартував, повернеться.
– Цим не жартують. Я ось що хотіла дізнатися, може, він з твоїм Андрієм чимось ділиться? До кого хоч він пішов?
– Може, і ділилися, тільки я щось нічого не знаю. Андрій ніколи нічого не говорить. Знаєш, що я тобі скажу, подруго, все, що на світлі не робиться, все на краще. Якби було по-іншому, то і приказки б такої не було. Ніно, моя тобі порада, викресли зі свого життя двадцять років, які з ним прожили.
– Було б не так прикро, якби він гуляв або пив, або був би поганим господарем, а то все при ньому.
– Ніно, погані й іншим жінкам не потрібні. Може, йому жіночої ласки не вистачало. Ми, баби, дітей завжди вище ставимо мужиків, а їм теж ласкаві слова потрібні і не тільки слова, сама розумієш.
– Так ми вже давно спимо окремо. Дівчата дорослі, старша заміж вийшла, якось вже й соромно.
– Ось в цьому твоя помилка, подруго. Не можна мужика голодним тримати, він відразу ж починає на стороні шукати те, чого не отримує вдома. Так вже вони влаштовані, мужики, без цієї справи прожити не можуть.
– Наташ, ти все-таки дізнайся у Андрія, тільки щоб він не здогадався, що я питаю.
– Спробую що-небудь довідатися.
Доїли морозиво, вийшли на вулицю, а там вже зима «гуляла» між високих будинків. Сховавши обличчя в комір куртки, Ніна йшла назустріч вітру і зими. Їй до болю душевного захотілося тепла.
Вдома, за вечерею, вона сказала.
– Діти, я, мабуть, поїду в село на ці вихідні.
– Ти чого, мам? Хто ж їздить на початку листопада в село? Село – воно для літнього відпочинку, адже правда, Христинко?
– Там і робити зараз нічого, – підтримала сестру Христина.
Їй хотілося побути на самоті. Їхати в електричці або в автобусі, сісти біля вікна і зробити вигляд, що засинає, і думати, думати, перелопачувати в голові події останніх днів.
Ніна попрямувала до автобуса і тут же почула голос батька: – Ніно, дочко, я тут, сідай в машину, зараз матір дочекаємося і поїдемо.
– Тато, чого приїхали, в селі магазин не торгує, чи що?
Так нині субота – ринок, ось і хотіли дещо подивитися з господарських товарів.
– Начебто п’ятниця – базарний день?
– І п’ятницю теж. Як добре тепер з машиною, які ви молодці, що нам її подарували. Та й Матвій вибрав машину по собі, не ламається, не гримить. Одне задоволення в ній їхати. А Матвій що ж не їздить? Засумував я без нього. У відрядженнях, дивись, весь час?
– Тату, пішов від нас Матвій, в безстрокове відрядження вирушив, до іншої.
– Ти що, дочко, хіба так жартують?
– Якби це жарт був.
– Як пішов?
– А як йдуть? Валізу зібрав, сказав, що покохав іншу, і та чекає від нього дитину, обіцяв допомагати, поки навчаються дочки.
– Ось це фортель викинув улюблений зятек! Я ж його як сина любив, не те, що Любкиного брандахлиста. Що ж робити-то тепер, а, Ніна?
– Звикати жити самійш. Тато, чому він зі мною так вчинив? Хіба я давала привід для цього?
– А ось гризти себе, дочко, не треба. Нехай на його совісті все буде.
– Може, мамі поки нічого не говорити?
– Можна і так.
Та хіба сховаєш від матері. Вона як підійшла до машини, поцілувала Ніну, так відразу і насторожилася.
– Що, Ніно, сталося? Якась ти не така нині.
– Втомилася, вранці на п’ятигодинний автобус поспішала, і Ігор через мене не виспався. Возив на вокзал.
– А Матвій що ж не зволив проводити?
Ніна перезирнулася з батьком.
– Значить, з чоловіком посварилися?
– Не лаялися. Ми розлучаємося, мамо.
– Час від часу не легше. То одна з сюрпризом приїхала, то інша.
– Якби це я, а то ініціатива не від мене виходить. Ну годі, мамо. Як вдома справи?
Обговорювали дорогою домашні справи, а в душі у Ніни тільки одне: адже не лаялися жодного разу, слова грубого одне одному не сказали. І дівчатками він завжди пишався, хоча про сина мріяв. Може, через сина пішов Матвій?
Стихав потроху душевний біль у Ніни.
У вдома Ніну чекала новина. Вона піднялася на свій поверх, стала відмикати двері квартири своїм ключем, а вони були замкнені на внутрішній замок.
Увійшла в передпокій, покликала дівчаток, але з кімнати вийшов Матвій, сказав: – Це я! Здрастуй!
– Ось і здрастуйте. «Любовний човен розбився об побут».
– Просто зрозумів, що без тебе, дівчаток, не можу жити. Прости мене, Ніно, поганий я такий. Дівчата мене простили, тепер вирішувати тобі, скажеш йди – піду.
Більше вона нічого не сказала. Начебто все повернулося «на круги своя». Вона поверталася з роботи, готувала, вечеряли всі разом. І йшли по кімнатах, молоді в свою, вона з Христиною в свою. Пізніше з кухні проходив він, дивився телевізор і лягав о дванадцятій годині спати на диван.
Помінялися, так би мовити, місцями. Раніше на дивані спала вона. Ніну дивувало її ставлення до чоловіка. Коли він так раптово пішов з дому, нічого не пояснивши, вона хотіла його утримати, вблагати, щоб залишився. А тут ніби щось відмерло в її душі. Навіть перебувати в одній кімнаті з ним наодинці було обтяжливо. Вона втішала себе, що все пройде, забудеться його зрада. «Треба вміти прощати», – переконувала вона себе і не знаходила в душі сили зробити це.
А час ішов. Вона ледь дочекалася суботнього ранку. Запитала Христину: – Може, поїдемо в село разом? Та відмовилася через на день народження подруги.
– А мене що ж ти не кличеш? У мене ж два вихідних, – сказав Матвій.
– Хтось повинен залишитися вдома.
– Раніше ти так не вважала.
– Те, що було раніше, ніколи не повернеться.
