Матвій прийшов під ранок. Привітався, пройшов до кімнати, зняв з антресолі дорожню сумку і почав складати одяг. Три жінки запитально дивилися на нього. – Матвію, ти нічого не хочеш нам сказати? – А ще, може, ти скажеш, де був до п’ятої години ранку. – Скажу. Був там, куди йду зараз. Я йду від тебе, Ніно, зовсім йду, я покохав іншу жінку

Ці слова немов обухом по голові були для Ніни.

– Тату, а як же ми?

– Половину зарплати буду віддавати вам доки, поки не отримаєте дипломи і не влаштуєтесь на роботу. Дівчата, ви вже дорослі і повинні мене зрозуміти. У нас з Оленою буде син. Ви-то дорослі, а його виростити ще треба. Ніно, якщо що в селі важке щось робити треба, я з’їжджу і все зроблю. Машину я залишаю вам.

Ніна після перших його слів сіла на диван, так і залишилася сидіти. Побачила рукав сорочки, що звисав з-під змійки сумки.

– Сорочку заправ.

Матвій не зрозумів і почав замикати другу сумку, давно, видно, зібрану, яка чекає свого часу.

– Ти пробач мені, Ніно, вже так вийшло.

– У дочок прощення проси.

– Вони мене зрозуміють. До побачення.

Поклав ключі на тумбочку біля вхідних дверей і вийшов.

З’явився Ігор в спортивних штанах і запитав:

– Що це ви так рано піднялися?

– Підемо, Ігорюша, досипати, – сказала Валерія. Мамо, і ти поспи, ще так рано.

– Що трапилося, все-таки?

– Потім, Ігорюша, потім все розповім.

Ніна теж лягла на диван і все думала, думала про те, що ось сталося щойно. І себе звинувачувала: – Від гарної жінки чоловіки не тікають. Значить, і її вина є в тому, що Матвій пішов з дому. Так, звичайно ж, є.

Вона при кожній нагоді поспішала до села, до батьків або до себе, на дачу. Їй би раніше поцікавитися, які такі відрядження через вихідний, а то й частіше. Їй би побільше уваги приділяти чоловікові, а у неї на першому плані дочки, потім робота, батьківський будинок, дача.

Рік тому, так, напевно, рік, їй захотілося ласки від чоловіка, цілувала його, схиляючи до близькості. Він м’яко відсторонив руки, сказав: – Втомився, Ніно, відрядження було важким.

Вона образилася і пішла на диван. Все чекала, що він підійде, перенесе її в ліжко. Не дочекалась. І вже звиклася зі своїм новим становищем. Тільки в селі доводилося лягати разом, але і там він засинав відразу ж, а їй було соромно вимолювати тепла.

Так що за останній час їх подружнє життя зійшло нанівець. Їй вже і самій стало здаватися, що така поведінка чоловіка – це норма.

Ніна навіть в найгіршому сні не могла уявити, що чоловік може кудись піти з сім’ї. І ось це сталося. Як їй тепер з цим жити?!

Увечері вона подзвонила дружині Андрія, Наташі, попросила її прийти в кафе «Морозиво» для розмови.

Наташа підсіла до столика, запитала: – Давно не була на дачі?

– Давно, у мене все Матвій їздить …

– Продаєте дачу?

– Можливо і доведеться, адже Матвій від мене пішов.

– Давно? – ахнула Наташа.

– Вранці.

– Так це він пожартував, повернеться.

– Цим не жартують. Я ось що хотіла дізнатися, може, він з твоїм Андрієм чимось ділиться? До кого хоч він пішов?

– Може, і ділилися, тільки я щось нічого не знаю. Андрій ніколи нічого не говорить. Знаєш, що я тобі скажу, подруго, все, що на світлі не робиться, все на краще. Якби було по-іншому, то і приказки б такої не було. Ніно, моя тобі порада, викресли зі свого життя двадцять років, які з ним прожили.

– Було б не так прикро, якби він гуляв або пив, або був би поганим господарем, а то все при ньому.

– Ніно, погані й іншим жінкам не потрібні. Може, йому жіночої ласки не вистачало. Ми, баби, дітей завжди вище ставимо мужиків, а їм теж ласкаві слова потрібні і не тільки слова, сама розумієш.

– Так ми вже давно спимо окремо. Дівчата дорослі, старша заміж вийшла, якось вже й соромно.

– Ось в цьому твоя помилка, подруго. Не можна мужика голодним тримати, він відразу ж починає на стороні шукати те, чого не отримує вдома. Так вже вони влаштовані, мужики, без цієї справи прожити не можуть.

– Наташ, ти все-таки дізнайся у Андрія, тільки щоб він не здогадався, що я питаю.

– Спробую що-небудь довідатися.

Доїли морозиво, вийшли на вулицю, а там вже зима «гуляла» між високих будинків. Сховавши обличчя в комір куртки, Ніна йшла назустріч вітру і зими. Їй до болю душевного захотілося тепла.

Вдома, за вечерею, вона сказала.

– Діти, я, мабуть, поїду в село на ці вихідні.

– Ти чого, мам? Хто ж їздить на початку листопада в село? Село – воно для літнього відпочинку, адже правда, Христинко?

– Там і робити зараз нічого, – підтримала сестру Христина.

Їй хотілося побути на самоті. Їхати в електричці або в автобусі, сісти біля вікна і зробити вигляд, що засинає, і думати, думати, перелопачувати в голові події останніх днів.

Ніна попрямувала до автобуса і тут же почула голос батька: – Ніно, дочко, я тут, сідай в машину, зараз матір дочекаємося і поїдемо.

– Тато, чого приїхали, в селі магазин не торгує, чи що?

Так нині субота – ринок, ось і хотіли дещо подивитися з господарських товарів.

– Начебто п’ятниця – базарний день?

– І п’ятницю теж. Як добре тепер з машиною, які ви молодці, що нам її подарували. Та й Матвій вибрав машину по собі, не ламається, не гримить. Одне задоволення в ній їхати. А Матвій що ж не їздить? Засумував я без нього. У відрядженнях, дивись, весь час?

– Тату, пішов від нас Матвій, в безстрокове відрядження вирушив, до іншої.

– Ти що, дочко, хіба так жартують?

– Якби це жарт був.

– Як пішов?

– А як йдуть? Валізу зібрав, сказав, що покохав іншу, і та чекає від нього дитину, обіцяв допомагати, поки навчаються дочки.

– Ось це фортель викинув улюблений зятек! Я ж його як сина любив, не те, що Любкиного брандахлиста. Що ж робити-то тепер, а, Ніна?

– Звикати жити самійш. Тато, чому він зі мною так вчинив? Хіба я давала привід для цього?

– А ось гризти себе, дочко, не треба. Нехай на його совісті все буде.

– Може, мамі поки нічого не говорити?

– Можна і так.

Та хіба сховаєш від матері. Вона як підійшла до машини, поцілувала Ніну, так відразу і насторожилася.

– Що, Ніно, сталося? Якась ти не така нині.

– Втомилася, вранці на п’ятигодинний автобус поспішала, і Ігор через мене не виспався. Возив на вокзал.

– А Матвій що ж не зволив проводити?

Ніна перезирнулася з батьком.

– Значить, з чоловіком посварилися?

– Не лаялися. Ми розлучаємося, мамо.

– Час від часу не легше. То одна з сюрпризом приїхала, то інша.

– Якби це я, а то ініціатива не від мене виходить. Ну годі, мамо. Як вдома справи?

Обговорювали дорогою домашні справи, а в душі у Ніни тільки одне: адже не лаялися жодного разу, слова грубого одне одному не сказали. І дівчатками він завжди пишався, хоча про сина мріяв. Може, через сина пішов Матвій?

Стихав потроху душевний біль у Ніни.

У вдома Ніну чекала новина. Вона піднялася на свій поверх, стала відмикати двері квартири своїм ключем, а вони були замкнені на внутрішній замок.

Увійшла в передпокій, покликала дівчаток, але з кімнати вийшов Матвій, сказав: – Це я! Здрастуй!

– Ось і здрастуйте. «Любовний човен розбився об побут».

– Просто зрозумів, що без тебе, дівчаток, не можу жити. Прости мене, Ніно, поганий я такий. Дівчата мене простили, тепер вирішувати тобі, скажеш йди – піду.

Більше вона нічого не сказала. Начебто все повернулося «на круги своя». Вона поверталася з роботи, готувала, вечеряли всі разом. І йшли по кімнатах, молоді в свою, вона з Христиною в свою. Пізніше з кухні проходив він, дивився телевізор і лягав о дванадцятій годині спати на диван.

Помінялися, так би мовити, місцями. Раніше на дивані спала вона. Ніну дивувало її ставлення до чоловіка. Коли він так раптово пішов з дому, нічого не пояснивши, вона хотіла його утримати, вблагати, щоб залишився. А тут ніби щось відмерло в її душі. Навіть перебувати в одній кімнаті з ним наодинці було обтяжливо. Вона втішала себе, що все пройде, забудеться його зрада. «Треба вміти прощати», – переконувала вона себе і не знаходила в душі сили зробити це.

А час ішов. Вона ледь дочекалася суботнього ранку. Запитала Христину: – Може, поїдемо в село разом? Та відмовилася через на день народження подруги.

– А мене що ж ти не кличеш? У мене ж два вихідних, – сказав Матвій.

– Хтось повинен залишитися вдома.

– Раніше ти так не вважала.

– Те, що було раніше, ніколи не повернеться.