«Надійко, донечко, не можна бути такою похмурою… Он, подивись у вікно, яке сонечко…» – збираючи дітей до садочка, мати не переставала дивуватися тому, наскільки різними, не схожими одне на одне є її двійнята. Андрійко веселий, допитливий. І діти його люблять і вихователька в садочку його хвалить, каже, що будуть з нього люди. А от Надійка… Начебто одних батьків діти, а так і не скажеш.
Всі вже звикли, що Надійка у якомусь закутку сидить сама, ні з ким гратися не хоче. Згодом дівчатка зі скаргами до виховательки підходили. Намагалася попрацювати з проблемною дитиною і вихователька. Не могла збагнути, як можуть рідні брат і сестра, до того ж двійнята, бути такими різними.
Шукала причини і не знаходила. «Може вам до психолога з Надійкою сходити», – радила матері. Та не допомогло. Начебто дитина нормальна. «У кого вона така?» – думала мати. Намагалася доньці різні казки читати. От тільки чи слухає те читання Надійка? Ніби тут і начебто не тут, а десь далеко, у своєму світі. Намагалася залучати щось по господарству зробити та все марно. Так Надія і прирекла себе на самоту. Діти її облишили. Як пішла в школу, було як і в садочку: спершу пропонували дружбу, а тоді кинули. Всі обходили її стороною. Хлопці вигадали їй прізвисько – Сова і вже ніхто, окрім, учителів та батьків, і не називав її інакше.
Навіть подорослішавши, вона усіх сторонилася, нікому не довіряла, ні від кого не чекала добра. Вона ж не бажала, щоб лізли в її життя. «Я сама», «Моє! Не чіпай», «Залиште мене», – це тільки квіточки. Далі все більше в дівчини проявлялася агресія. Сусіди тільки плечима знизували, коли чули, як вже доросла Надія кричала на матір: «Йди звідси! Як ти мені набридла!»
Психологи не визнавали, що у Надії є якісь відхилення. Казали, що переросте. Не переросла. Єдина пристрасть – добре поїсти. Відлюдькувата, неприязна, до того ж неохайна, не по літах розповніла дівчина.
Пройшли роки. Андрій закінчив інститут, одружився. Має двох дорослих синів. Надія залишилась у батьків. Спершу поховали батька. А матір… Що зазнала горя жінка, то зазнала… Найбільша її печаль, то Надія. Скільки образ від неї наслухалась, скільки сліз виплакала. Ще сподівалася, може знайдеться до Надьки якийсь чоловік. Щось зміниться. Може, народить. Може, дитина її переінакшить?
Та материні сподіванки були марні. Принци і до гарних дівчат не завжди приходять… Так і пішла жінка із життя зі своєю найбільшою журбою, яка її згубила. Якось при черговій сварці схопилася бідолашна за серце та до лікарні й не довезли. Може, воно й на краще, бо хто б доглядав за нею?
Залишилася Надія сама. Нарешті сама. Як, було, їй усі довкола заважали! А тепер хоч скачи. Брат далеко, а батьків немає. Усе ж ходила на роботу. Мусила за щось жити. На льонокомбінаті мішки шила. Вподобав її Іван. Ото пара –яке їхало, таке й здибало. Івана через пияцтво жінка з дому вигнала і треба було йому десь приткнутися. А тут яка не є, а все ж жінка та ще й із квартирою! А те, що відлюдькувата й краще. Його попередня, занадто говірлива й криклива жінка, поперек горла сидить!
Тож став Іван до Сови вчащати, горілочкою її пригощав. Стали разом випивати та на тому й зійшлися. Як там вони жили, яке то було щастя – хіба що до сусідів через стіну долинало. Бувало всіляко. Та найчастіше було чути брутальну лайку. Нерідко чоловік Сову й стусанами годував. Одного разу Іван додому не прийшов. Не дійшов. Заснув, бідолаха, на снігу. Схопив запалення легень і через тиждень помер.
Кожна людина сама собі творить свою долю. Яка людина, такий і її світ. То чи варто звинувачувати у власних нещастях когось – батьків, брата, чоловіка, сусіда? Бачить Бог, усі родичі й знайомі бажали Надії добра і щиро хотіли допомогти.
Читайте також: “У мене немає тата”
Пройшли роки. До Петра, який колись навчався разом з Андрієм у водному інституті, несподівано зателефонував із закордону Андрій. «Дуже прошу тебе, друже, поїдь у геріатричний пансіонат, там тепер моя сестра Надя. Подивись, як вона там. Чи жива-здорова, як там їй ведеться?» Принагідно, Петро дізнався і всю нехитру історію подальшого Надіїного життя. Як розбив її інсульт, стали за нею по первах доглядати сусіди. А там – завезли її в пансіонат, де одинокі престарілі проживають під одним дахом із психічно хворими. Брат приїхав, а зупинитися вже ніде. Батьківська квартира стала власністю сторонніх людей.
Надії ж іще й шістдесяти немає, а вона в такому жалюгідному стані, що Петрові мимохіть серце защеміло. Жінка його й не впізнала, лише, як прізвище назвав, то головою кивнула, що пам’ятає. Коли став розпитувати про життя, то зрозумів лише одне: «Я хочу додому. Я можу сама…»
А Петро подумав: «Був у тебе, жінко, час могти і жити. Могла б житии гарно. Щасливо. Згадав свого приятеля Андрія і його завжди привітних батьків. Пригадав і саму Надю, якій усі чомусь заважали…
