Мати перехрестила на добру дорогу і щасливу долю. Й шепнула: – Дощ – на щастя.

Дощ – на щастя. Вона любить дощ, а дощ любить її. Їй подобається, коли громовиці розмальовують світ у фіолетові кольори. І коли важкі краплини вибивають розхристані мелодії на старій ринві. Вона любить відкривати вікно і ловити дощ

Її щастя колись перечепилося через чужий поріг. Миколин мотоцикл заглох біля обійстя старої Ярини. Волокти мотоцикла в інший кінець села не хотів. Затягнув на Яринине подвір’я. За матеріалами видання “Наш День”

– Дай Боже, щастя, бабо Ярино. Не проженете?

– Постав свою техніку коло стодоли. Ближче до собачої будки. Бровко буде пильнувати.

Коли Микола видяковувався з Яриною, з ганку визирнула незнайома дівчина.

– Йди-но сюди, Соню. Бачиш, який слічний хлопець до нас зайшов? То, Колю, донька моєї далекої родини. Приїжджають на став рибу ловити. Але Соня тільки ноги в ставу сполоскала і повернулася. Чекає батька з братом, аби посмажити те, що зловлять.

Микола стояв, мов укoпаний, дивився на дівчину і забув, що клявся у вічному коханні Олесі. Що наступного місяця мав сватів засилати. Ярина посміхалася запалими очима. «Гарний парубок, – думала. – Такого б Соні, а не якогось міського жевжика».

Увечері Микола повернувся з інструментами. Щось крутив, стукав, але техніка не видала жодного звуку.

Читайте також:Всі слова мені у горлі застрягли коли на поріг вийшла змарнована п’яна жінка -моя матір

– Шкода, що мої хлопці перекусили і знов пішли до ставу. Певно, цілу ніч там просидять. Допомогли б тобі. Приходь завтра перед обідом. А зараз вимий руки і заходь до хати. Соня рибки насмажила.

Микола віднікувався, хоча кортіло побачити дівчину.

До свіжої риби Ярина налила настоянку з трав, яку, зізналася, робить ще з молодих років. Певно, недарма в селі про бабу кажуть: трохи вiдьмa. Від Ярининої настоянки зашуміло в голові. А, може, то Микола зaхмелів від нового кохання. Просидів з Сонею до перших півнів. Про Олесю й подумки не згадав. Вона цієї ночі залишилася у вчорашньому дні. І повернутися Микола вже не міг

Через кілька місяців Микола засватав Соню. А Олеся прощалася зі своїми другокласниками і колегами-вчителями. Збиралася до самітньої двоюрідної материної сестри, яка мешкала у місті й не раз кликала до себе племінницю. Тітка все життя працювала у школі. Теперішній директор – її колишній учень. Обіцяв влаштувати Олесю на роботу.

Дощ зціловував сльози на Олесиному обличчі, коли прощалася на сільській автобусній зупинці з батьками і втраченим коханням. Мати перехрестила на добру дорогу і щасливу долю. Й шепнула:

– Дощ – на щастя.

Гамірливе місто також зустріло дощем. Тітка Неля повторила материні слова:

– Дощ – на щастя.

Олеся розповіла тітці про свої сердечні справи. Та сумно зітхнула:

– У мене колись закохався звичайний хлопець. На заводі працював. Обіцяв вступити до інституту, інженером стати, якщо вийду за нього заміж. А я – вчителька. Герої моїх романів були не з робітничого класу. Відмовила. Все життя шкодую. Книжкові герої залишилися молодими й морочать голови іншим дівчатам. Я ж зістарілася. Добре, що ти погодилася приїхати. Відпусти, дитино, минуле. Будуй на новому місці нове життя.

У школі було двоє холостяків: фізик – молодший, викладач фізкультури – трохи старший. На кожного «хлопця» чатували незаміжні претендентки, яких було значно більше. На Олесю з осторогою дивилася математичка, щоб та не поклала око на фізика, або він на неї. Бо ж недавно похвалилася перед колегами, що «їхній фізмат майже дозрів до серйозних стосунків». А тут – новенька.

Тарас знову образив дівчаток. Найбільше від першого шибайголови з третього «Б» діставалося тендітній, схожій на порцелянову ляльку, Каті. Матір дівчинки просила Олесю Миронівну вплинути на розбишакуватого однокласника.

– Завтра після уроків чекаю твоїх батьків у школі, – сказала Тарасові.

Хлопець щось муркнув у відповідь, показав кулака Каті й вилетів з класу.

Наступного дня Тарас намагався бути чемним. А на останньому уроці час від часу поглядав у вікно. Після дзвоника до класу увійшов молодий чоловік, відрекомендувався Тарасовим дядьком. Він намагався бути серйозним, проте в очах скакали веселі бicики, коли племінник пояснював свої грішки й урочисто обіцяв не ображати дівчат.

– Сергію Володимировичу, а де Тарасові батьки? Востаннє бачила матір торік. А батька взагалі не бачила.

Як виявилось, батько також давно не бачив сина – живе в іншому місті з іншою жінкою. І мати почала активно шукати нове кохання. Тижнями не буває вдома. За малим дивиться бабця. Інколи підсобляє Сергій.

– Тарасе, якщо твоя поведінка знову буде незадовільна, я більше не приходитиму до тебе. Не братиму влітку на риболовлю. І ми не поїдемо в гори.

– Ви ж обіцяли, – шморгнув носом малий.

– І ти обіцяв. Бабці, мені. Зачекай-но мене за дверима.

Коли Тарас вийшов з класу, Сергій мовив:

– Тарасова мати – моя сестра. Від рук відбився, бо не потрібний батькам. Шкода хлопця. Він мене більше слухає, ніж бабцю. Може, з чоловічої солідарності. А, може, тому, що за батька не вистачає

Лютий не виправдовував своєї грізної назви. Щойно минуло Стрітення, а вже пахло весною. На деревах прокинулися бруньки. А тітоньки почали продавати первоцвіти.

Вранці тішило світ сонечко. А перед обідом задощило. Олеся пожалкувала, що не взяла парасолі. Тітка Неля попереджала. Прогноз погоди – одна з її улюблених новин.

– Олеся Миронівна? Ви геть промокли. Ховайтеся під парасолю.

Рятівником від рясного дощу був Тарасів дядько.

– Обіцяв малому піцу купити. Його мати знову, Ви розумієте. Якщо не поспішаєте, я запрошую вас у кафе. Тут готують смачні піци. І зігрієтесь.

– Мені недалеко. І краще б Тарасові удома щось зготували.

– Каюсь, не вмію. Ми з Тарасом холостяки, – засміявся. – А нашої бабці кілька днів немає у місті. Забрав малого до себе.

У піцерії було тепло, грала музика і смачно пахло. Сергій замовив піцу «Пепероні». Зайшла літня жінка в шелепучому дощовику з букетиками первоцвітів.

– Купіть, панунцю, для своєї

– Скільки букетів маєте?

– Ще п’ять залишилося.

– Так мало? – пожартував Сергій. – Давайте всі.

Олеся вдихала тонкий аромат холодних квітів. Колись Микола приносив їй з лісу первоцвіти.

– Олесю Миронівно, Олесю. Я радий, що ви тоді викликали до школи, Ні-ні, не подумайте, що я схвалюю вчинки свого племінника. Просто, ми б, можливо, не зустрілися. І нинішній дощ.

– Я люблю дощ.

– Кажуть, дощ – на щастя.

– Кажуть

Автор: Ольга ЧОРНА.