Мати виховувала мене так, щоб я всіх жаліла. Я зараз не про кішечок і собачок. А про людей.
Я повинна була жаліти сестру, у якої троє дітей, тому що вона їх наpoдила, і їй важко, тому працювала на її дачі з ранку до ночі і заробила собі хронічні хвopоби.
Повинна була жаліти бабусю, яка прoпивала всю свою пенсію, а потім їй не було на що найняти людей, щоб прополоти город. Джерело
І тоді мати знову вимовляла це чудове слово «жалість», і це доводилося робити мені, людині, якій по здоров’ю заборонено працювати на спеці.
Повинна була жаліти матір, яка обіцяла чужим людям допомогти, але в силу якихось обставин не могла, тому, щоб не підвести незнайомих людей, її обов’язок лягав на мене.
Зрозуміли вже, що всі хотіли не просто, щоб я ходила і стогнала, що мені всіх шкода. А щоб допомагала матеріально або фізично, тому що це рідні люди і їм потрібно допомогти.
Мене вчили жаліти всіх, крім себе. Себе, на жаль, не навчили.
Навіть мій перший досвід спілкування з хлопцем теж закінчився жалістю.
Ваня був першим, хто з хлопців, звернув на мене увагу. Це було в випускному класі.
Став доглядати, виявився наполегливим і навіть познайомився з ріднею. А потім я зрозуміла, що Ваня мене соромиться, уникає.
Вирішила, що така людина поруч мені не потрібна та й років мені було всього лиш сімнадцять.
Ваня, дізнавшись про те, що я вирішила розлучитися, спочатку закотив скандал, потім заявив, що я йому з самого початку була не потрібна, а потім став просити вибачення.
Бачачи, що я не здаюся, він вирішив зайти через мою матір. Знав-таки хвору точку.
– І не шкода тобі Івана? Мається хлопець, – зітхнула мати. – Можна було б і другий шанс дати. Зовсім у тебе немає серця.
Послухала матір, пошкодувала Івана. Стали знову зустрічатися, пару раз поривалася розійтися, та все було його шкода.
Потім в університет вступила, Ванька мені проходу не давав, сцени ревнощів закочував, навіть руку став піднімати. Мати ж всі мої пориви розійтися припиняла розмовами про жалість. Мовляв, любить він мене, стpaждає, ось і казиться.
А потім я заміж вийшла за Івана, діти пішли. Зараз живу, як в пeклі, Іван сильно n’є, постійно закочує скандали.
Хотіла розлучитися, але мати зупиняє: «Дітей пожалій, як без батька рости. Всі пальцем показувати будуть».
Так і живу вже десять років і сама не зрозумію, як одне слово «жалість» змогло зруйнувати все моє життя?!»
