“Матимеш щастя і 15 років самоти”: Оксанина дyша відлетіла на Небеса над ранок. Ні днем раніше, ні днем пізніше, коли не стало чоловіка. Циганка таки щось знала

Оксана вийшла з бібліотеки і мало не впала на сходах. Чобітки її зовсім не слухались. Під вечір почало добряче підмерзати.  Тротуаром вона ступала досить обережно. Задумалась про одногрупника Маркіяна, який через свої залицяння дихнути не дає, і… опинилася в обіймах високого, міцного парубка. Джерело

– Ой! – знітилася, а потім засміялася дівчина.

– Назаре, ти упіймав зиму у квітчастій хустині, – пожартував товариш Оксаниного «рятівника». – Ми вас не відпустимо саму, проведемо, куди треба. А ви за це скажете своє ім’я.

– Оце знайшли таємницю. Оксана я.

– Актриса? З фільму «Вечори на хуторі біля Диканьки»? А я гадаю: на кого ж ви схожа?

– Студентка, а не актриса, – засміялася дівчина. – На історичному вчуся в педінституті.

– Тримайтеся за мою руку.

Але Оксана узяла під руку Назара.

Її дівчата-однолітки носили шапки. Модно. А Оксана любила хустки. Вони їй личили. У квітчастих хустинах дівчина справді була схожа на актрису з гоголівських «Вечорів». Ще й ім’я однакове.

Подруги, які бачили, як тендітна Оксана дріботіла біля Назара, запитували, де натрапила на такого здорованя. Щоправда, дівчатам більше подобався його товариш. Симпатичний. А здоровань якийсь простакуватий.

– Він мені побачення призначив.

– Цей гарненький? – поцікавилась подруга Марійка.

– Ні, цей височенький.

– Тоді, Оксанко, знайом з його товаришем. Буде мій, – засміялася Марійка. – Як його звати?

– Сергієм.

…Оксана не наважувалася знайомити Назара зі своїми батьками. До міських хлопців батько ставився не вельми прихильно. Особливо після того, коли їхня сусідка Зоя привезла з міста дитину замість диплома. Малій уже чотири роки, а люди й досі Зойку в зубах носять.

А Назарові мати радила не задивлятися на вродливих дівчат, щоб потім не шкодувати. А Оксана така гарна.

Оксана з Назаром уже рік зустрічаються. А Марійка з Сергієм тим часом до весілля готуються.

– Дружкою в мене будеш, Оксанко. А Назар – дружбою в Сергія. Наступна забава ваша.

Назар з Оксаною виходили з магазину. А їм на зустріч…

– Моя мама, – знітився хлопець.

– Де ж ти таку красуню знайшов, сину? Вона ж на актрису подібна.

– Так, мамо, – зітхнув. – На Оксану, наречену Вакули.

– Справді! Вам, красуне, личить хустина. Чому ж ти, Назаре, не запрошуєш дівчину в гості на мої пиріжки? І батько буде радий.

– Мамо, я… ви.

…Назарові батьки гарно сприйняли Оксану. Не переймалися, що вона сільська дівчина. І коли Назар провів Оксану, мати мовила:

– Одружуйся. Серцем відчуваю: гарна дитина.

– Ви ж мамо, казали, не заглядати на вродливих дівчат.

– Казала… Ну, казала. Але Оксана… Вона добра.

– І розумна, – додав батько. – От, тільки дрібненька, – пожартував.

Оксана хвилювалася, коли їхала з Назаром до себе додому. Мати знала, що донька зустрічається з міським хлопцем. А батько ще ні.

Роман дивився на міцного здорованя. Донька біля нього така маленька.

– На руках її мусиш носити, – серйозно мовив Роман до хлопця, а очі сміялися.

– Буду, – відповів Назар.

Коли повернулися до міста, на автовокзалі циганка причепилася.

– Не вірю у ворожіння, – засміялася Оксана. – Неправда все це.

– Будеш мати велике щастя і п’ятнадцять років самоти. Рівно п’ятнадцять. Ні днем більше, ні днем менше.

Назар «позолотив» руку циганці, аби та відчепилася.

Ті, хто знав Назара й Оксану, казали: про них любовні романи можна писати. Жартували: мабуть, Назар свою дружину на «ви» кличе. Бо так уже дмухає на неї. Так оберігає. На руках носить.

А він і справді носив Оксану на руках. Від щастя. А коли народилися двійнята – Марійка з Сергійком (дітей назвали на честь своїх найкращих друзів), Назар і пелюшки прав, і каші варив, і ночами до малих вставав.

Назарова мама кликала невістку донею. А сусідки аж мліли, коли вона хвалила Оксану.

– Ой, Митрофанівно, дуже гарна ваша невістка. Певно, в школі за нею всі вчителі-чоловіки заглядають.

– Артистка… Як зав’яже ту квітчасту хустину.

– Треба Назарові за Оксаною в чотири ока дивитися. Бо, хтозна.

– Цитьте! І не заздріть! – відповідала на те Назарова матір. – І не обмовляйте моїх дітей. Вам би таких невісток.

От, і Зойка, сусідка, при першій-ліпшій нагоді запитувала Оксану:

– Що ти знайшла в Назарові? Не красень. Ручища, як лопаті в млині. Велетень якийсь. За тобою ж стільки хлопців сохнуло.

Минали роки. Час не спив Оксаниної вроди. І кохання. Виросли Марійка з Сергієм. А Назар і далі дивиться на дружину таким поглядом, як у той день, коли упіймав її у свої обійми.

…Назара не стало зимового дня.

Дуже сумувала Оксана. Її розраджували дві Марії – донька і подруга. І два Сергії – син і Назарів товариш. А вона плакала, мов мала дитина, яка загубила іграшку, що важила для неї півсвіту. Для Оксани ж Назар був цілим світом.

– Як жити без нього? – запитувала сама в себе.

– Тепер зізнаюся, – мовила подруга, – колись ми з дівчатами не вірили, що ти вийдеш заміж за Назара. Ти ж красуня, хоч картини пиши. А потім ми вами захоплювалися. Ти завжди щастям світилася.

Читайте також: Я тебе з донькою люблю, – сказав Олексій. – І ніколи вас не покину. Але й Ромки своєї не залишу, бо теж люблю! Тож вихід один – змиритися з тим, що в мене тепер дві сім‘ї – одна в Києві, друга в Ялті

– Марусю, в Назара душа була світла, наче в ангела. І добра, як у дитини. За те й кохала.

Оксані часто снився Назар. Мабуть, тому, що її думки і спогади крізь міріади зірок летіли до коханої душі. А ще вона часто звертала на вулицю, де колись зустрілася з Назаром. Зупиниться. Згадає. Зітхне.

Оксана відійшла у засвіти тихо. У сні. Навіть ніхто не очікував. Не хворіла. Звечора збиралася до храму і на могuлу до Назара. Завтрашній день – особливий для Оксани. День її болю і смутку. Рівно п’ятнадцять років тому не стало коханого.

Оксанина дyша відлетіла на Небеса над ранок. Ні днем раніше, ні днем пізніше, коли не стало Назара. Циганка таки щось знала.

Автор – Ольга Чорна

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram