Я повернулася з Польщі та й давай прибирати. За той рік, що мене не було, стільки пилу накопичилося у квартирі, штори випрати потрібно, посуд перемити та ще багато різної роботи зробити.
Напевно кожна жінка, яка повертається додому після тривалої відсутності починає все чистити та мити. Роботи було стільки, що я за два дні не побачила, що змінилося. Ще й донька подзвонила та попросила шафи звільнити. Мовляв, діти підросли, всі речі будуть їм маленькі. Я не сильно хотіла чіпати їх кімнату, але в душі розуміла, що вони сюди більше не повернуться. Все ж таки ситуація в країні нестабільна. То світла немає, то води у нашому мікрорайоні, адже труби часто проривають.
Сонце почало пропікати, та й почались городи. Треба було засаджувати ділянку, а на городі ще з осені нічого не зроблено. Стільки пожовклого листя та гілок від дерев…
Сіла я та й думаю, сама не впораюсь, треба мені помічників. Згадала про Ларису, з якою знаюся вже понад 10 років. Вона працює у клінінговій агенції. Я звернулася про допомогу та попросила прибрати. Платно, звісно ж. Мені треба було помити вікна від скотчу, допомогти зняти штори та ще кілька дрібничок зробити по дому, до яких у мене просто руки не доходили.
Але те, що вичворила Лариса, у мені й досі на голову не налазить. Якби я знала, що так буде, то б у житті не звернулася б про допомогу.
Коли ми домовилися з Ларисою про зустріч, нічого не передвіщало біди. Але коли жінка почала працювати, терпець мій увірвався. Так, вона робить свою роботу справно, але у свою адресу я почула докір.
— О, ти що ще килим не вибивала? – запитала вона посміхаючись, ніби це перше, що потрібно зробити після приїзду.
— Ні, ще не встигла. Він мені важкий, то можливо взагалі приберу та у літню кухню покладу. Я ще не вирішила, – намагалась виправдатися я, хоча й не знала для чого.
Лариса штори познімала і вікна помила. Цілий день з ними возилася, щоб той скотч відклеїти. Ще й запропонувала люстри помити.
Я погодилась та додатково оплатила її роботу. Звісно ж, через агентство. Все ніби було добре і я ходила задоволена чистотою вдома. Але недовго тривала моя радість. Через тиждень зустрічаю я свою давню подругу, яка мешкає в іншому мікрорайоні, вона така, що все про всіх знає. Той каже мені:
— З поверненням Олено, як тебе давно не було. А ти вже порядки всі понаводила? А то люди кажуть, у тебе такий срач, що навіть зайти до хати не можна.
Я обурилася:
— Які люди?
Це замість добрий день, як справи, подруга мені таке сказала. Так у мене вдома крім Лариси нікого стороннього не було. Так жінка ще й додала:
— Так у тебе ж пилу стільки, що й на люстрах павутиння було, і у кожному кутку, і на шторах. А за кухню я взагалі мовчу.
— Як? Звідки? Хто таке сказав? – намагалась заперечити я, хоч підсвідомо вже знала відповідь.
Тільки подруга мене не слухала. Вона все щось говорила й говорила.
Виявилося, що Лариса, яка працює в агенції, всім у місті розказала про мій гармидер. Але ж мене рік вдома не було! Якби я могла сама впоратися з прибиранням, то я б не просила клінінгову компанію мені допомогти. Навіщо тоді вони мені потрібні? Для того, щоб прийти додому та й потім на все місто принизити мене, що я така погана господиня? Ні, думаю, справи так далі не буде.
Я подзвонила в агенцію та й пожалілася на Ларису. Думаю, як ти зі мною обійшлась, так і я тобі зроблю. Досі не знаю, чи був їй якийсь штраф, чи догана від керівництва, але знаю одне, що мені такі подруги й дарма не потрібні. На все життя мені буде урок, щоб нікого зі сторонніх додому не запрошувати, особливо прибирати.