Мені багато було і не треба, адже головне, увага. Ображало те, що не хотів просто привітати без моєї особливої ​​вимоги. На День усіх закоханих ми також обмінювалися шоколадками чи йшли до кафе

Що робити із чоловіком, який не дарує подарунків? З одного боку, це дрібниця, з іншого мені здається, це ознака відсутності любові до мене.

Ми у шлюбі 5 років. Відносини досить складні. Чоловік за характером, любить заощадити на собі та на мені за компанію.

На момент укладання шлюбу грошей нам, в принципі, вистачало. Обидва працювали, бюджет був загальний, мій дохід був не набагато меншим, ніж у чоловіка, я могла купити собі необхідне і що хотіла, він майже ніколи це не коментував.

Потім я вийшла в декрет, грошей стало не вистачати, чоловік став ставитись до мене гірше. Почалися претензії, що багато грошей йде на їжу (я їм мало, його годую так, що не відходжу від плити, природно, витрата грошей чимала, плюс витрати на дитину, лікарів, комуналку).

Періодично чоловік висловлює мені, що я, мабуть, ховаю від нього гроші та відмовляюся від покупок їжі. Я, якщо є можливість, пред’являю чеки з магазину (збирала їх, хоча дратувало, що треба звітувати), якщо чеки не зберегла — виправдовуюся.

При цьому було таке, що я ловила його на тому, що він ховав гроші від мене. Але його це не бентежить. Мене це, звичайно, напружує, і я мрію про вихід на роботу, але поки дитина надто маленька, а нянькам я не довіряю.

І ось у цей же час відбулася зміна і зі святами та подарунками. Перші роки шлюбу ми вітали одне одного із днем ​​народження, іншими святами. Дарували один одному подарунки (я сама вибирала щось дороге і хороше для чоловіка, а на мій день народження та жіночий день він сам нічого не вигадував, питав мене, що я хочу, і зазвичай це було не дуже дороге — квіти , книга, кофточка).

Ще я могла сама організувати похід у кафе, щоб чоловікові було веселіше провести час разом.

Ще були мої іменини, я звикла, що мене з цим днем ​​вітали і домочадці та колеги. У чоловіка у сім’ї такого не було. Він мені це відразу пояснив і намагався не вітати, я ображалася, зрештою міг привітати з моєї подачі шоколадкою чи просто словами.

Мені багато було і не треба, адже головне, увага. Ображало те, що не хотів просто привітати без моєї особливої ​​вимоги. На День усіх закоханих ми також обмінювалися шоколадками чи йшли до кафе. На річницю весілля теж йшли до кафе.

Після мого виходу в декрет якось так завжди виходить, що я заздалегідь відкладаю гроші на всі свята, як і раніше, дарую подарунки на всі свята. Чоловік став обходитися квітами та шоколадками на великі свята, грошей на подарунки мені не відкладає. Щоразу так виходить, що на мій день народження зарплату ще не дали, а потім її дають через 2 дні, але чоловік уже не згадує, що тільки-но був мій день народження.

Дрібні свята чоловік узагалі почав ігнорувати. Коли я висловлюю образу, кажу, що це важливо для мене, чоловік робить здивоване обличчя, відчуваю, що сердиться, але мовчить, потім перекладає розмову на іншу тему.

У результаті незручно почуваюся я, що я щось там вимагаю, якогось кохання, поваги, подарунків хоча б з ввічливості у відповідь.

Ніколи не думала, що це все так псуватиме мені життя. Через таке розлучатися не будеш, звичайно. Але відчуваю, що до мене кохання та поваги немає, бажання зробити мені приємне, ні, на мої образи йому байдуже.

Коли я кажу, що через образи (не тільки з приводу подарунків, а й за більшими моментами) я перестаю довіряти чоловікові, боюся його, менше люблю і поважаю, чоловік ніяк на це не реагує. Йому байдуже, схоже. Вирішила теж його ні з чим не вітати або просто брати гроші, якщо вони є, і купувати собі щось, а чоловіка просто повідомляти, що я себе привітала від його імені.

Але мені така поведінка не до вподоби.

Я виглядаю дуже молодо, як дівчисько, хоча мені 33 роки і якщо одягнена недбало, то оточуючі ставляться до мене вкрай негарно, мабуть, думають, що я зовсім малолітка і не маю права голосу. У солідному одязі ставлення інше, як я вже переконалася.

Коротше, дорогу куртку хотіла через комплекси та з розрахунком носити багато років. Весь інший одяг ношу старий. Про обручку мріяла рік, у шлюбі купувала якось сережки, коли сама працювала ще, ну, і обручку було. Знов-таки був розрахунок на солідність, планую надягати тільки з урочистих випадків, хотілося хоч раз на сто років чимось порадувати себе.

Чоловік погодився мені його купити.

Тобто формально чоловік при всій його скнарості і причіпках до витрат на їжу все ж таки дозволив мені купити ці речі. Але така історія зі святами, мене лякає його байдужість. Мені чомусь уже здається, що він чудово розуміє, що я ображаюся, і спеціально доводить мене, знаючи, що я нічого не зможу з цим вдіяти, буду засмучуватися, плакати.

Просто є в нього схильність ось так спеціально виводити з себе і засмучувати, щоб людина заплакала, зірвалася, нервувала.

Як вітають Вас, і як Ви вітаєте свого чоловіка?

Як Ви думаєте, в моїй ситуації це все нісенітниця і варто взагалі забути про свята, раз чоловік до цього веде, чи це все ж таки означає, що я для чоловіка порожнє місце, і більше нічого хорошого від нього в шлюбі чекати не варто?

Автор: Оксана