— Маришко, ну чого ти так заводишся? — почав Денис, дивлячись на мене, ніби це я перебільшую ситуацію. — Це ж життя. Таке буває. Люди розходяться. Ти просто ненормальна, якщо так реагуєш. Ну, буває ж. Що ти хочеш від мене? Життя триває, а ми — дорослі люди.
Я тільки почала оговтуватися після того випадку, коли впала з самокату на великій швидкості. Лікарняний період, реабілітація й невизначеність нарешті залишилися позаду. Я все ще відчувала легкий дискомфорт, але з кожним днем ставала сильнішою. Сьогодні був особливий день — мене виписали додому. Я зателефонувала чоловіку, щоб повідомити, але він не зміг приїхати. Сказав, що на роботі проблеми і не встигне.
«Нічого страшного», — сказала я йому, намагаючись стримати розчарування. Мені було неприємно, що він не міг зустріти мене після всього, через що я пройшла, але життя є життя. Проблеми на роботі бувають у кожного.
Я взяла таксі й поїхала додому, думки плутались. Я уявляла, як Денис мене зустріне, можливо, обійме, як у старі добрі часи, і ми сядемо разом на дивані, поп’ємо чаю. Здавалося, все могло бути простіше, якби я відчувала більше уваги від нього.
Коли таксі приїхало до нашого будинку, мене охопило дивне відчуття. Я вийшла з машини й, приховуючи втому, поспішила до квартири. Мені хотілося відпочити, побачити чоловіка та доньку. Однак вдома мене чекав сюрприз, але зовсім не той, на який я сподівалася.
Я відчинила двері й одразу почула голоси з кухні. Денис з кимось говорив, сміявся. Це мене здивувало — нікого ж не мало бути вдома. Я залишила речі у передпокої й пішла до кухні. І тут переді мною з’явився чоловік.
— О, Мариш? Я тебе не чекав сьогодні. Ти ж казала, що тебе завтра випишуть. Що, сьогодні вже середа? Блін, запрацювався, забув. А ми зараз вечерю готуємо, — він усміхнувся, але щось у його поведінці було дивним, якось він занадто швидко перейшов до “ми”.
Я глибоко вдихнула й запитала, намагаючись залишатися спокійною:
— Хто це “ми”, Денисе?
Тоді з кухні визирнула незнайома молода жінка у домашній футболці та штанах. Вона широко усміхалася, зовсім не зніяковіла від моєї присутності.
— Привіт! — сказала вона, легко й безтурботно. — Ден про тебе багато розповідав.
Я застигла, мов громом вражена. Мої думки закрутилися у голові, мов вир. Хто вона? Що вона робить у моєму домі? Чому чоловік не виявляє жодної провини?
— Денисе, поясни, що це означає! — запитала я, мої нерви були на межі.
— Маришко, ну що ти хвилюєшся? Ми ж цивілізовані люди. Ну, у тебе ж є дім, що від діда залишився, — він говорив так легко, як ніби те, що відбувається, було цілком нормальним. — Аліменти на доньку я платитиму. Ну, не кохаю я тебе більше. Що не зрозуміло?
Мене переповнював гнів. Це було як жахливий сон, з якого я ніяк не могла прокинутися. Я не вірила своїм вухам. Він дійсно це сказав? Просто так, без жодних емоцій? Усе, що ми пережили разом, усе, що нас пов’язувало, раптом перестало для нього мати значення.
Всередині мене щось розривалося. Хотілося кинути у нього щось важке, розбити весь посуд у домі, кричати на чоловіка, але замість цього я стримала сльози та запитала:
— Де Софія? Вона знає?
— Так, звісно, – відповів чоловік. – Вона до моєї мами з’їхала.
— Тобто? – перепитала я.
У голові не вкладалося. Чоловік привів додому коханку, у той час коли я у лікарні лежала, а донька з’їхала до свекрухи. А мені куди діватися? Я продовжила:
— Ні, любий, ми продали квартиру моїх батьків і ми переїхали сюди. У більшу квартиру, але у передмісті. Ти тільки дав гроші на ремонт, так що ти маєш піти, а я залишусь тут.
— Тоді я з собою ремонт заберу, – намагався все перевести у жарт чоловік чи змусити мене сваритися.
— Бери що хочеш, тільки щоб тебе тут не було, – сухо відповіла я.
— Ні, ми звідси не підемо. Якщо тобі потрібно, сама йди, – відповів чоловік.
— Що? – обурилася я. – Ти не будеш жити з коханкою у моїй квартирі!
У розмову втрутилася дівчина:
— Ладно, давай підемо. Ти ж знав, що ця розмова мала бути й готувався до неї. Сам же сказав, що ми цивілізовані люди, тож давай цивілізовано й підемо.
Я подала на розлучення через кілька днів. Ні, я не хотіла нічого обговорювати. Я навіть не намагалася пояснити йому, наскільки важко мені було. Він так і не зрозумів. Для Дениса це було просто — ну, буває. Я ж жила, як у тумані, намагаючись зрозуміти, як можна було зрадити так легко і без жодних пояснень.
Та життя йшло далі. Моя дочка залишилася зі мною, а будинок, який дістався від діда, став нашою другою домівкою. Ми приїжджали у нього на вихідні та шкільні канікули. Але ті слова — “Ну, не кохаю я тебе більше” — продовжували лунати у моїй голові ще довго після того, як чоловік пішов.
Іноді я думаю: що ж я зробила не так? Чому так сталося? Але відповіді я так і не знайшла. Тільки тепер я зрозуміла, що любов не завжди буває взаємною. А зраду краще не пробачати.
