“Мені мама дуже потрібна. Я маму шукаю, ви її не бачили?” -На порозі стояв колишній чоловік, а моя маленька гостя виявилася його донькою

– Дівчинкo, ти до кого? – запитала я.

– Я маму шукаю, ви її не бачили? – на мене пильно подивилася маленька дівчинка років шести.

Я задумалася, в цьому будинку я жила зовсім нещодавно і наскільки знала, квартира, перед якою вона стояла, весь цей час була порожньою.

– Але там ніхто не живе, – відповіла я дівчинці.

У відповідь вона розридалася і сіла на сходи.

– Тітонько, нам дуже мама потрібна! Тільки вона може все змінити, тато дуже по ній сумує

Я розгубилась, не розуміючи чим допомогти цьому чудовому створенню, дітей у мене самої не було, тому й не знала з якого боку підійти. Обійняти, запросити на чай, тільки до незнайомої тітки вона навряд чи піде. В цей час у мене задзвонив телефон, попросивши дівчинку нікуди не йти, я побігла відповідати. А повернулася – її і сліду не було.

Весь вечір вона не виходила у мене з голови, вирішила я тоді подзвонити господині у якої квартиру орендую і запитати, хто ж мої сусіди по сходовому майданчику.

– Там п’ять років уже ніхто не живе, – сказала Любов Іванівна – а тобі навіщо?

– Сьогодні приходила дівчинка, маму шукала.

Сусідка помовчала, ніби щось пригадуючи.

– Це напевно Катіна дочка, так немає вже її давно. Чоловік її один та ще з немовлям на руках в цій квартирі мабуть жити не зміг, з’їхав. З тих пір вона пустує. Знаєш, Ір, вони недалекому зараз живуть, якщо прибіжить знову відведи додому, – і жінка продиктувала мені адресу.

Згодом ця історія почала забуватися, я працювала, приїжджала додому пізно, рано вранці їхала. Одного разу, напередодні новорічних свят я знову почула тихий стук і схлипування. Кинулася до дверей – там стояла вона, та сама сіроока дівчинка і плакала.

– Що в тебе сталося? Де твій тато?

– Він вдома, я маму шукаю, – тихо сказала вона.

Згадавши, що у мене десь записано її адресу, я побігла її шукати, цього разу попросивши дівчинку почекати у мене. Вона зайшла, озирнулася, присіла на пуф в коридорі. А коли я все-таки знайшла заповітний папірець – вже солодко спала, згорнувшись калачиком. Акуратно перенісши дитину у вітальню на диван, я знову набрала номер господині.

– Любове Іванівноа, вибачте за турботу, пам’ятайте, я вам розповідала про дитину, яка приходить до порожньої квартири навпроти? Так ось вона в мене. Я хотіла відвести її додому, але поки шукала адресу – дівчинка заснула. Боюся, батько буде шукати.

– Знаєш, Ір, я живу недалеко від них, зараз спробую сходити, будь на зв’язку.

– Добре, – я поклала трубку і мимоволі замилувалася дівчинкою. Поправила неслухняне пасмо, погладила по плечу.

Я так мріяла про своїх дітей, але, на жаль, моїй мрії не судилося збутися. З чоловіком ми колись жили душа в душу, прийшов час і ми задумалися про дітей. Я зaвaгiітніла відразу, але через деякий час втратила малюка. Позначився мабуть стрес на роботі, ми чекали перевірку, нервували, працювали без відпочинку. Дізнавшись, що знову чекаю малюка, я звільнилася з роботи, але мабуть у долі для мене були інші плани – цього малюка я знову втратила на ранньому терміні. А потім, як би ми не старалися – зaвaгiтніти я більше не змогла.

Незабаром від мене пішов чоловік, знаю, що в його новій сім’ї підростає дочка, але я про нього більше нічого не чула, навмисно викресливши зі свого життя разом зі спільними друзями і знайомими.

Так і жила вже більше семи років, одна в орендованих квартирах.

Мої роздуми перервав тихий стук у двері. Кинулася відкривати і не повірила своїм очам – на порозі стояв мій колишній чоловік.

– Юро? Ти як тут опинився?

– Я прийшов за донькою, почекай, Кірова 5, еге ж?

– Так правильно. Так це твоя дочка? Проходь, вона спить, – ми пройшли на кухню, я поставила чайник. Ось вже кого не очікувала побачити на порозі своєї квартири, але життя деколи нам підкидає і не такі сюрпризи.

– Ми не завадимо тобі? Я можу розбудити Аню і забрати додому.

– Нехай поспить, що у вас сталося? Вона вже кілька разів приходить і стукає в двері навпроти.

Юра втомлено прикрив очі, а потім почав розповідь:

– Кілька років тому ми жили в цій квартирі з Катею. Це житло, дісталося їй у спадок від діда. Після весілля ми в’їхали в цю квартиру. А незабаром Катя зaвaгiтніла, я був на сьомому небі від щастя! Пам’ятаю, як відвіз дружину на пoлoги, вона плакала, переживала, мабуть відчувала. Взяла мене за руки і попросила подбати про дитину, якщо з нею що-небудь трапиться. Під час пoлoгів почалися ускладнення, дружину не врятували.

– Пробач, мені дуже шкода, – я погладила Юру по плечу, бачила, як він кріпився, але зрадницькі сльози текли по його щоках знову і знову, немов він тримав весь цей біль всередині, а тепер закінчилися сили, і він вирвався назовні.

Тут почувся тупіт дитячих ніжок в залі.

– Тату?

Юра кинувся до дочки, обійняв її і притиснув до себе.

– Аню, я хвилювався, чому ти пішла не попередивши?

– Я просто хочу знайти свою маму.

– Ми її обов’язково знайдемо, але трохи пізніше, йдемо додому.

– Спасибі тобі Іро, ось мій номер, – Юра простягнув мені свою візитку – телефонуй, якщо раптом Анютка знову прибіжить сюди. Ми живемо неподалік, дорогу вона тепер знає добре.

– А звідки вона дізналася адресу цієї квартири? – поцікавилася я.

– Сам показав, – зітхнув він – треба було забрати деякі речі, Аня побачила Катіні фотографії на стінах і з тих пір вона марить зустріччю з матір’ю. Я ж казав, що Катя просто поїхала, але обов’язково коли-небудь повернеться.

Вони пішли, а через кілька днів Юра мені подзвонив. Так ми стали знову з ним спілкуватися, по вихідним ходити втрьох в парк, кафе і кіно. Аня прив’язалася до мене і навіть якось назвала мамою.

Читайте також: “Як побачила його на порозі, ноги підкосилися, дочка представила нам свого коханого. Соромно було щоб сусіди побачили їх разом”

– Ір, – одного разу сказав Юра – переїжджай до нас, вистачить по чужих кутах мотатися, Аня по тобі сумує, часто запитує.

– А ти?

– І я – він опустив очі і взяв мої руки в свої – дуже скучив. Пробач мене за все.

З тих пір ми разом. Виховуємо наше маленьке щастя – Анютку. Кожен день я дякую долі за подарунок, якому немає ціни – бути коханою дружиною і матір’ю. І нехай Анюта – нерідна дочка, це не заважає мені дарувати їй всю свою невитрачену материнську любов і ніжність.

Джерело.

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram