Мені здається, що я погана мати. Ні, не те щоб зовсім, але лінива — сто відсотків. Мало граюся з дитиною, хоча й намагаюся іноді вивести її кудись на розваги. Але кожен раз для мене це наче маленький подвиг, ніби борюся з собою, щоб зробити хоч щось. А тоді сідаю і думаю: «Так не повинно бути». Тому другого малюка я точно не планую.
Сиджу на лавці біля дитячого майданчика, спостерігаю за сусідками. Вони всі як одна – супермами. Постійно на ногах, завжди готові взяти малечу й зірватися на всілякі активності. І це при тому, що у більшості з них не одна дитина, а двоє, троє, або навіть четверо. І я дивуюся: звідки в них стільки енергії?
Якось розмова зайшла про виховання. Люда, мама трьох дітей, сказала: «Та знаєш, чим більше для них стараєшся, тим менше вони це цінують». І я думаю: от воно, правда. Як знайти цю золоту середину?
Я часом сама не знаю, як себе змусити. Якщо немає бажання, ну що ж ти зробиш? Ось Марина, моя подруга, завжди каже: «Та ну, якщо хочеш бути хорошою мамою, роби це від душі, не силуй себе». І я бачу – так і є. У декого діти народжуються із «щасливими білетами» – їм пощастило з батьками. А у когось, на жаль, трохи інший квиток.
— Ти ж знаєш, що мене аж нудить від настільних ігор? – кажу я Олені. Вона сміється:
— Ой, у мене таке ж! А скільки разів я через силу грала у монополію з малими.
— Та я ж взагалі заборонила нові ігри дарувати, – додаю. – Не купую й сама не граюся.
Може, я й не ідеальна мама, але стараюся як можу. На майданчик ходимо регулярно. До річки їздили кілька разів. В ігрові центри заходили, два рази вистачило, не сподобалося. Але мені здається, це нормально.
Мій чоловік любить розповідати про своє дитинство. Каже, що виріс у селі без усяких тих сучасних «фішок»: дитячих майданчиків, фаст-фудів, атракціонів. В них у селі було більше роботи, ніж розваг. І нічого, виросли нормальні люди. Чи то справа не у тих розвагах, а в тому, як батьки до дітей ставляться?
У мене теж є знайомі з села. Всі вони зараз живуть у Києві у приватних будинках. І що цікаво, усі люблять й поважають своїх батьків, хоча їх не возили на дитячі дискотеки чи у розважальні парки. Батьки працювали на городах, а діти – з ними. Так було завжди.
Пам’ятаю, що мене у дитинстві мама теж нікуди не водила. Вона працювала, а у вихідні хотіла просто відпочити. Мені було років п’ять чи шість і я сама гуляла з дітьми на вулиці. Але є один теплий спогад – ми часто ходили разом до кафе на тістечка.
Пам’ятаю ті дні, ніби вони були вчора. Ми сиділи з мамою на літньому майданчику, я їла свої улюблені тістечка, а вона мені усміхалася. Це були, мабуть, найщасливіші моменти з дитинства.
— А як ви? Чи часто ви з батьками разом щось робили? – питаю свого чоловіка. Він знизує плечима:
— Та ні. Пам’ятаю, на атракціони у парку мене в дитинстві возили лише двічі. І нічого, вижив. Зараз же ці яжемами носяться з тими дітьми, як з писаними яйцями.
Може, вся справа не у кількості розваг, не в іграшках, і не в тому, скільки часу ти проводиш із дитиною. Може, вся справа у тій теплоті, що ти їй даруєш, коли просто сидиш поруч, п’єш чай або слухаєш її дитячі розмови.
Але все одно, щось всередині мене гризе. Ніби недоробила щось, ніби могла краще, більше, частіше. Сусідка Надя часто повторює: «У всіх по-різному, кожен сам визначає свою золоту середину. Тільки ти знаєш, як буде краще для твоєї дитини».
Але я не впевнена, що я це знаю. Інколи, коли я бачу щасливі очі свого малого, то думаю: може, я все-таки не така вже й погана мати? А наступної хвилини мені здається, що ось-ось він виросте й скаже, що я його не догледіла, не до кінця любила, що десь ми не доклали зусиль.
Так, я не ідеальна. Але я роблю все, що можу. І, можливо, одного дня він виросте і зрозуміє, що не в атракціонах і настільних іграх щастя, а в тих тістечках і теплих маминих усмішках, що залишаються з нами на все життя.
