Мій тато завжди був сильною людиною, справжнім чоловіком. Він ніколи не пив, не гуляв, не скасував без поважної причини жодного дня роботи. Але з часом здоров’я почало підводити, а мама, яка мала б бути поруч у такі важкі для нього часи, стала для нас обох непередбачуваним джерелом конфліктів.
Кожного разу, коли виникала необхідність з’їздити до лікаря, мама влаштовувала цілу сцену. В її очах це виглядало так, ніби вся сім’я тільки й мріє про те, щоб вона витрачала свій дорогоцінний час на черги у поліклініці. І коли черговий похід до лікаря став новою причиною для сварки, мені урвався терпець.
— Мам, ти ж знаєш, що в тата знову операція, – намагалася я спокійно пояснити їй ситуацію.
— А я тут до чого? – з презирством відповіла вона, навіть не відриваючи очей від екрана телевізора.
— Ти тут до чого? Ти – його дружина, – сказала я, відчувши, як всередині поступово закипає гнів. – Це ж твій обов’язок!
— Мій обов’язок? – вона різко повернула голову до мене. – Я і так на цьому світі вдосталь натерпілася! Він хоч колись мені допомагав? Коли він за кордон їздив на заробітки, я що, не сама тут тягнула все?
— Але це було багато років тому! – вигукнула я, відчуваючи, як мої нерви зрадливо здають. – Він працював для нас, для нашої сім’ї, щоб ми могли жити нормально. А тепер ти просто відвертаєшся від нього, коли він так потребує допомоги?
— Він сам винен у своїх хворобах, – холодно підсумувала мама, йдучи на кухню. Її байдуже ставлення мене просто дратувало.
В той день я зателефонувала брату. Андрій, звичайно, вислухав мене уважно, як завжди, але його слова вразили мене не менше, ніж поведінка мами.
— Ти ж знаєш, у мене бізнес, – відповів він. – Я зараз весь час у відрядженнях. Не можу я сидіти біля тата. Пару разів я допоміг фінансово, але ти ж знаєш як Юля реагує на такі витрати.
Я просто мовчала, адже навіть не знала, що відповідати. Мій брат, для якого тато колись так багато зробив, тепер вважав його тягарем. У голові крутилися спогади про те, як тато допомагав Андрію починати власний бізнес, як підтримував його в усьому. А тепер що?
Залишаючись на самоті, я думала про все це і не знаходила відповіді. Мама продовжувала сваритися зі мною, звинувачуючи тата в усіх можливих і неможливих гріхах. Старший брат стояв осторонь, зачинившись у своєму комфортному світі, а я відчувала, як світ навколо мене починає руйнуватися.
— Знаєш, ти не повинна їм допомагати, – несподівано сказала мені моя подруга, коли я розмовляла з нею телефоном, шукаючи відповіді на свої питання. – Це не твоя відповідальність.
Ці слова були для мене, як грім серед ясного неба. Як це “не повинна допомагати”? Це ж моя сім’я! Я виросла з вірою, що сім’я — це найважливіше у світі, що ми маємо бути разом, підтримувати постійно одне одного.
— І мама не повинна тобі дзвонити, коли щось трапляється, – продовжувала подруга. – Вона доросла людина і має сама розбиратися зі своїми проблемами.
Я дивилася на неї й не розуміла. Як це “сама розбиратися”? Але ж це мій тато, це моя сім’я! Як я можу просто стояти осторонь й дивитися?
Повертаючись додому, я думала про все це. Про те, як ми опинилися у такій ситуації, про мамину байдужість та про братову відстороненість. І, здається, зрозуміла щось важливе.
Коли я зайшла у кімнату, тато сидів на ліжку, дивлячись у вікно. Він завжди мовчав, коли ми сварилися з мамою. Ніколи не втручався. Ніколи не говорив нічого зайвого.
— Тату, – прошепотіла я, підходячи ближче. – Чому ти ніколи не захищаєш себе?
Він повільно повернув голову до мене і я побачила в його очах те, що давно вже не бачила – розчарування, втому та образу.
— Я знаю, що це ні до чого не приведе, – тихо сказав він. – Я давно зрозумів, що не варто боротися з вітряками.
Я сіла поруч із ним, відчуваючи, як по щоках котяться сльози. Все життя я намагалася бути сильною, намагалася боротися за справедливість. Але тепер розуміла, що є битви, які ми просто не можемо виграти.
