А я й справді не могла натішитися своїм чоловіком. Максим останнім часом просто дивував мене: забажаю щось купити з магазину — вже там, винести сміття — будь ласка. Здавалося, він змінився на краще. Я навіть розповідала подругам, який він у мене став уважний і дбайливий. «Мабуть, переоцінив своє життя і зрозумів, яка я йому цінність», — сміялася я, а вони піджартовували, мовляв, це «ще той чоловік мрії». І все б добре, якби не одна дрібниця.
Цього дня я зібрала довгий список покупок, які мала купити сама. Але Максим, як завжди останнім часом, сам вирвався до магазину: «Люблю тебе балувати!» — він усміхнувся й обійняв мене. Я віддала йому список, обійняла у відповідь і спокійно повернулася до своїх справ.
Аж тут, як завжди буває у мене, коли справа стосується покупок, я згадала про салат Айсберг, який забула додати до списку. «Ой, краще піду сама!» — сказала я подумки, пригадавши, як останнього разу Максим приніс мені ледве не зіпсований салат, «бо зі знижкою був». У цьому чоловік не змінився, досі був економним і тут я жодних ілюзій не мала.
Я хутко вдяглася й пішла до того ж супермаркету, адже він найближчий до нашого дому. І вже біля дверей відчула щось дивне. Тоді я побачила, як Максим стояв біля прилавка з овочами, схилившись до молодої продавчині. Вони щось сміялися, перешіптувалися, а він, відверто милуючись, торкався її руки, показуючи щось на своїй долоні.
Я зупинилася на місці, серце закалатало. Це був не звичайний жарт, не легка балачка. Він дивився на неї з тим поглядом, яким колись дивився на мене. Моя внутрішня буря переповнила мене гнівом, але я стрималася. Раптом усвідомила, що не хочу псувати настрій оточуючим, тим більше сваритися у магазині. Я зробила крок назад і швидко вийшла.
Повернувшись додому, я мовчки сіла у крісло. Мене розривали емоції — і відчай, і злість. Я вдивлялася у фотографії нашої весільної подорожі на стіні, згадувала, як колись він обіцяв бути мені вірним. І тут, він просто вирішив зрадити? Я відчувала, як сльози підступали до горла, але стримувалася.
Незабаром Максим повернувся додому. Я сиділа у залі, дивлячись у вікно, навіть не привіталася з ним.
— Привіт, люба, — з підозрілою радістю у голосі він почав розкладати покупки. — Щось трапилося?
Я повільно повернулася до нього, дивлячись прямо в очі.
— Звідки ж ти знаєш? — з іронією відповіла я.
Максим помітно занепокоївся, але намагався не подавати вигляду.
— Ну, так ти мені скажеш, що трапилося? — спробував він усміхнутися.
Я довго мовчала, дивлячись на нього. Він, здається, вже зрозумів, що я щось знаю, але ще не уявляв, наскільки глибоко ця образа вже проросла.
— Знаєш, Максиме, — нарешті почала я, відчуваючи, як голос починає тремтіти. — Я думала, що ти просто став уважнішим, почав цінувати мене більше. Але виявилося, що твоя увага — це просто привід, щоб частіше ходити до магазину. Тепер я розумію, чому ти так охоче погоджувався на будь-яке моє прохання.
Він вдав незрозумілість, але я бачила, як його очі забігали, мов у загнаного звіра.
— Що ти хочеш сказати? — запитав він, намагаючись приховати паніку у голосі.
— Ти сам знаєш, що я хочу сказати. Скажи мені, Максиме, ти хоч раз задумався, що зробив зі мною? Як мені тепер вірити людям? — мої слова звучали гірко, а голос перетворювався на шепіт.
Він знітився, але продовжував уперто мовчати.
— Ти ж мене зрадив, прямо біля нашого дому, у місці, куди я ходжу щодня. І ще з такою недолугою брехнею.
Максим нахилив голову, його погляд впав на підлогу. Я відчувала, як мої руки почали тремтіти, а всередині залишилася лише холодна, глибока порожнеча.
— Я не хотів, щоб так сталося, — прошепотів він, нарешті наважившись глянути мені у вічі. — Я не знаю, що на мене найшло. Я, мабуть, просто втомився. Ми ж завжди живемо одними й тими ж днями, одними й тими ж турботами. Я не шукаю виправдань, я просто не знаю, чому так сталося.
— Ти втомився? — засміялася я гірко. — Втомився від кого? Від мене? Від нашого життя? Від мене, яка постійно тебе підтримує? Або від того, що ти просто не хочеш подивитися правді в очі?
Максим мовчав і здавалося навіть не намагався виправдовуватися.
Я зітхнула, відчуваючи, як останні краплі образи відступають, залишаючи мене у холодній, бездушній тиші.
— Я не знаю, що буде далі, Максиме, — спокійно промовила я. — Але одне я точно знаю, це кінець. Можливо, я більше не зможу любити тебе.
Він мовчки вийшов з кімнати, а я залишилася сама. Тільки через пів року я побачила, що та продавчиня округлилась і що у неї скоро буде малюк. Дитина мого чоловіка. Я не раз картала себе за те, що не змогла подарувати йому дитину раніше, не раз поверталася до нашої з ним розмови того дня, як він пішов, але нічого не могла змінити. Тепер відчуваю себе винною та самотньою.
