Галина прийшла у гості до своєї найкращої подруги Марини, довго дивилася у вікно. Хотіла розповісти їй те, чого ще нікому не казала.
В якийсь момент Галина підняла очі на Марину та почала говорити те, що вже давно тримала в собі.
—Ти не повіриш. А знаєш, Марино, я часом дивуюся, як люди бачать тільки те, що хочуть бачити. Якусь загальну картинку. А насправді все по-іншому… у житті. От скажи, що ти думаєш про мого чоловіка? Мій чоловік не такий уже й святий, як виглядає.
— Галина зупинилася на мить, ніби збираючись із думками.
Марина усміхнулася:
— Ну, Ігор завжди виглядає дуже галантним. Він усміхається, жартує, допомагає іншим. На вигляд просто зразковий чоловік.
Чому питаєш?
Галина зітхнула й опустила очі:
— Бо все це лише маска. Вдома він зовсім інший. Коли зачиняються двері, галантність зникає, а на її місце приходять крики, претензії та холодна байдужість. Після розмови з ним у мене провалюється підлога під ногами.
Марина здивовано підняла брови:
— Серйозно? Я б ніколи не подумала. Він так добре виглядає на людях! Завжди такий уважний до тебе.
Галина гірко усміхнулася:
— Оце й прикро. Я навіть жартома називаю його “актором”. Він вміє зіграти роль досконалого чоловіка, але вдома я часто відчуваю себе чужою поруч із ним.
Ось, наприклад, на вихідних. Ми були на вечірці, він розповідав усім, як любить мене, як він щасливий. А вдома того ж вечора він почав кричати на мене через дрібницю. Просто через те, що я поклала чашку не на ту полицю.
— Як ти це витримуєш? — спитала Марина.
Галина задумалася, перш ніж відповісти. Її погляд залишався спрямованим на вікно:
— Чесно? Часом я не знаю. Напевно, я сподіваюся, що він зміниться. Але скільки ще можна чекати? У нього завжди є виправдання. То важкий день на роботі, то нерви, то “я сама його провокую”. І я починаю думати, може, проблема справді в мені? Може, я щось роблю не так?
— Ні, Галю, не можна так думати. Це не твоя провина. Людина, яка тебе любить, не буде так поводитися, — твердо сказала Марина.
— А ти пробувала з ним поговорити?
Галина кивнула:
— Пробувала. Але це ніколи не закінчується нічим добрим. Він або починає кричати, або взагалі робить вигляд, що не розуміє, про що я. Каже, що я перебільшую, що це все дрібниці. Але для мене це не дрібниці. Для мене це життя.
Марина замислилася. Вона знала Галину багато років і не могла залишити її саму з цим.
— Може, ти спробуєш поговорити з кимось із фахівців? Це допомогло б розібратися у твоїх почуттях і знайти вихід.
Галина подивилася на подругу з легким сумнівом:
— Не знаю. Я боюся, що він дізнається і це тільки погіршить ситуацію. Він часто каже, що “ми самі вирішуємо свої проблеми” і що “ходити до психологів — це для слабаків”.
Марина обережно торкнулася її руки:
— Але це твоє життя, Галино. Ти маєш право бути щасливою. Ти заслуговуєш на спокій і підтримку. І якщо Ігор не може цього дати, то, можливо, варто задуматися, чи дійсно варто триматися за таку людину?
Слова Марини зависли в повітрі, наче важка хмара. Галина мовчала, думала. Вона знала, що Марина має рацію, але зробити перший крок завжди найважче.
Що б ви порадили Галині в цій ситуації?
Життя часто підкидає нам складні випробування. Але насправді важливо зрозуміти, що наше щастя — у наших руках. Чи готові ми зробити крок назустріч цьому щастю.
Історія написана спеціально для osoblyva.сom
Передрук в повному обсязі заборонено без письмового дозволу власника Сайту. Будь-яке використання матеріалів (у тому числі фотографій)– суворо заборонено.