– Мій Ромчик розумний, природа красою не обділила. Для чого йому женитися на селючці, щоб хвости коровам в’язати? Ні, не для того я його на світ привела. Всі в селі дивувалися ставленням Стефи до сільських дівчат. Її то Юзик не з міста привів, а з сусіднього села, хоча ні, не з села, а хутора, на якому всього то і п’ять хат. А тут з себе, яку пані корчить

Стефку в селі знали всі, але не тому що поважали, а тому що боялися її грубого, чоловічого голосу. Ох і крикливою була. Як її тільки Юзик терпів.

Працювала жінка на пошті, яка знаходилася на сусідній вулиці від її дому. З чоловіком виростили єдиного сина, якого б вже пора і женити, але ще не знайшлась для нього гідна пара, а якусь пройдисвітку, як вона любила казати на сільських дівчат, вона не хоче.

– Мій Ромчик розумний, природа красою не обділила. Для чого йому женитися на селючці, щоб хвости коровам в’язати? Ні, не для того я його на світ привела.

Всі в селі дивувалися ставленням Стефи до сільських дівчат. Її то Юзик не з міста привів, а з сусіднього села, хоча ні, не з села, а хутора, на якому всього то і п’ять хат. А тут з себе, яку пані корчить.

А син тим часом собі вподобав сусідську Марічку. Доброю дівчина була, працьовитою. Мама її одна виростила, всю душу в неї вклала. Ніколи не зважала на осуд людей, які казали, що завилася вона, і так впродовж всього життя ніякого чоловіка не мала.

Але хто там знає правду. Те, що жінка хороша, одразу видно. В хаті чистенько, на подвір’ї все покошено, повискладувано. Навіть Марічку дала вчитися на вчительку молодших класів. Старалася для дитини, все життя їй під ноги поклала, лиш би та була щаслива.

– Не дозволить твоя мамка нам долю зв’язати. Ой не дозволить. Відчуває моє серце. Бачу як вона на мене зиркає…

– Що ти таке кажеш? Зараз же не первісний вік. Ніхто перечити проти любові не буде. Ми любимо одне одного, а це найголовніше.

На наступний же день Роман пішов до мами на пошту, і якось слово за словом, проговорився, що хоче на сусідці Марічці женитися.

Те, як спілкувалася Стефка зі своїм сином, чуло пів села. Ох і крику було!

– Ніколи в житті не дозволю цього зробити. Чуєш? Ніколи! Не для цього я тебе народила. Я все життя мрію, щоб ти з цього села пішов, щоб не мучився, як ми з татом біля цих корів, на полі щоб не пахав. А ти мамі таке робиш, хочеш щоб я пошвидше до Боженьки на небеса пішла? Ти ж розумієш, я цього не переживу.

Як не старався умовити матір Роман, та та як з ланцюга зірвалася. Все криком його притупляла.

Марічка все розуміла. Старалася не попадати на очі Роману, а згодом і взагалі в місто зібралася. Працювала вчителькою молодших класів, а згодом їй і квартиру, правда в колишньому гуртожитку дали, але все ж своя, є своя.

Ларису направили в їхнє село, практику проходити. Кажуть, вивчилась вона, і діток маленьких лікує. Стефа як побачила цю розмальовану кралю, з нарощеними віями, і довгим білим, як сніг волоссям, одразу ж сама собі сказала – невістка моя буде, і все!

Як подумала, так і зробила. Через пів року і весілля відгуляли. Роман сам не міг встояти від біленького личка, та витонченої фігури.

Жити молоді вирішили на орендованій квартирі, так як ні з батьками своїми, так тим більше у домі зі свекрухою, Лариса не хотіла. Вирішили, що з часом свою куплять і заживуть в мирі та злагоді.

Та тільки поженилися, як Лариса стала надзвонювати свекрусі. То грошей він мало заробляє, то чому не навчила його сорочку прасувати – вона ж не прислуга його, а жінка. З часом додалося і те, що Роман зовсім не пристосований до багатого життя: навіть не вміє виделкою і ножем користуватися, а їй біля друзів соромно. Таких дзвінків було безліч, кожного разу знаходились нові аргументи.

Приходити в хату до свекрухи вона на відріз відмовлялася, казала, що сильно молоком смердить, а її нудить.

Через це, чи не через це, та через рік народився у молодої сім’ї синочок – богатир!

Лариса його Златаном назвала.

– Ой, людоньки! А що я маю відповідати, коли мене запитають, як онука звати? Мені ж соромно. В селі люди такого не зрозуміють. Але я знаю, я скажу всім, що Іванком назвали. Вони й так до нас не приїжджають, тому ніхто й не довідається.

Життя в молодих з появою синочка все погіршувалося. Грошей не вистачало, а коли Стефа передавала сумки з м’ясом, то і тоді не догодила невістці. То дуже жирне, то надто сухе. Молоко таке ні вона, ні син пити не можуть, має бути лише куплене, пастеризоване.

Стефа життя з такою невісткою не мала. Хоча всім сусідам хвасталася, що син таку гарну партію собі знайшов… Люди в селі все прекрасно розуміли, але мовчали, не хотіли злити Стефку.

Лише п’ять років минуло з дня їхнього весілля. Вигнала Лариса Романа, а сама переїхала жити з дитиною до батьків. Вона надіялась, що чоловік візьметься за голову, на квартиру заробить, а він замість того, в чарку почав заглядати.

В селі Роман взагалі від рук відбився. Одні друзі на думці були та випивка. Нічого в житті його не цікавило.

Лише один раз він мамі сказав: “Ну ось, хотіла ти міську невістку – маєш. А одружився би я на Марічці, може й життя було б інакше.

Хтозна, хтозна. Може це і правда… Бурмотіла собі під ніс Стефка…

Ось вам і міська невістка!

Фото ілюстративне, з вільних джерел