Мотря робила ангели із соломи. Усі знали: просити ангелика в неї – марна справа. Вона сама знала, кому їх дарувати. Вірили: Мотрині ангели приносять щастя

Мотря робила ангели із соломи. З крильцями-листочками, мініатюрними німбами, у довгих сукеночках. Інколи крильця були їжакуваті, а сукеночки помережані соломинками. Це були незвичайні ангели.

Усі знали: просити ангелика в Мотрі – марна справа. Вона сама знала, кому їх дарувати. Вірили: Мотрині ангели приносять щастя.

А ще Мотря мала великий садок, де росли смачнющі яблука. Обдаровувала ними усіх, хто приходив на подвір’я.

Жила Мотря самотиною. Чоловік не повернувся з війни. Донька «згoріла» від кору.

Мала гарну вроду. То ж коли овдовіла, молодиці пильнували за своїми чоловіками. Не один на Мотрю оком кидав. Тільки ці погляди не торкалися її серця. Була переконана: якщо судилося втратити двох найдорожчих людей, значить, так на житті написано.

Якось Мотрі приснився дивний сон: пoкiйна доня у довгій білій льолі поклала у її долоні солом’яного ангелика. І мовила: «На щастя». Коли прокинулась, в хаті наче витав ледь відчутний запах ладану і чиясь присутність. А долоні були гарячими.

Шановні читачі запрошуємо вподобати нас у Telegramта Instagram

Мотря розповіла сон кумі. А та рознесла по всьому містечку.

Мотря ніколи не «плела» ангелів. Дивувалася, як легко почало їй це вдаватися. Відтоді й нарекли Мотрину оселю «хатою з ангелом».

Бувало, біжать дітлахи, а вона гукає:

– Йди-но сюди, манюня. Щось тобі дам.

І виносить з хати солом’яного ангелика.

– Тримай своє щастя, – каже. – Не загуби.

Мотря всіх дітей кликала «манюнями». Навіть уже старших. Її ангелики діставалися дітям з бідних родин, вдовам. Казали, солом’яні вироби справді приносили удачу, привертали долю. А ще подейкували, що в Мотриному садку бачили білу постать, схожу на ангела. Хтозна, правда це, чи ні. Коли ж хтось заводив із Мотрею про це мову, вона лише таємниче посміхалася.

Мотря довго працювала прибиральницею в музичній школі. Любила слухати дитячий спів. Відвідувала майже всі концерти. Завжди сідала в останньому ряду. Коли діти співали, Мотря плакала. Уявляла свою доню серед хлопчиків і дівчаток. Можливо, і в неї був би гарний голосок, зітхала подумки.

Для дітей Мотря Карпівна була не просто тіткою зі шваброю. Вони знали про її дивних ангеликів. Також дітлахам подобалося, що вона приходила на їхні концерти і хвалила за гарні виступи.

На роботу Мотря ходила в костюмі, гарно викладала припорошену сивиною косу. Її стигла врода, упереміж з вічним смутком у карих очах, видавалась такою ж дивною, як і солом’яні ангели.

Томка-баяністка, так у школі «охрестили» Тамілу Іванівну, була з Мотрею в контрах. Партійна активістка і затята атеїстка, почувши про Мотрині ангели, претензійно запитувала в директора, як може «елемент з релігійними заморочками» працювати з дітьми. Директор, який також недолюблював приїжджу викладачку, відповідав:

– Мотря Карпівна працює зі шваброю, а не з дітьми.

– Вона справді робить ангелів? – не вгавала баяністка. – Ось на моїй родіні

– Я не бачив, що вона робить. А ви? Плітки збираєте? У нашому містечку багато чого можна почути…

Директор знав про ангелів. Колись і в його дитячу долоньку Мотря поклала ангелика

Мотря заповіла обійстя доньці двоюрідної сестри. Просила берегти садок і не шкодувати людям яблук. Коли пoмeрла, нові господарі розвалили стару хату і взялися за будову. Майже всі яблуні пішли під сокиру. Пересварилися з сусідами, що ті начебто крали дошки

Будинок виріс швидко. Але добра в ньому не було. То господар з драбини впав і ребра полaмав. То господиня мало хату не спалила, коли на оказію наїдки готувала. А ще, перешіптувалися люди, начебто, чули ночами, як хтось схлипував на обійсті. Казали: певно, дyша Мотрина ридає.

Невдовзі будинок вирішили продати. Проте покупці не поспішали. Хтось дивився на хату з остpaхом, наслухавшись всякого-різного. Когось не влаштовувала ціна. А містечком поповзли чутки: Мотря «не пускає».

Напровесні навідалися покупці – не з тутешніх. Чоловік, дружина і дівчинка-дошкільня. Сусіди проводили цікавими поглядами незнайомців. Було невтямки, чому батько несе доньку від автівки на руках.

Продавці розхвалювали господарку. І до автобусної зупинки недалеко, і вуличка тиха, і до лісу рукою подати.

– Сонечко, тобі тут подобається? – запитали батьки.

Дівчатко ствердно кивнуло головою.

На ціні зійшлися. Мотрині родичі почали пакувати речі. І невдовзі в оселі з’явилися нові господарі – родина Гречанюків.

Тепер сусіди зрозуміли, чому чоловік ніс малу на руках: вона була в інвaлідному візку. Дівчинку звали Соня. Матір доглядала за донькою. Батько опікувався родинним бізнесом. Соня трaвмувалася в авaрії, в яку потрапили чоловікові батьки. В обласному центрі сім’я мала квартиру. За порадою лікарів вирішили придбати будинок у невеличкому затишному містечку, з гарною природою і екологією. Задля доньки. Житимуть тут з весни – до осені, поки погідно.

Навесні господарі на місці вирубаних дерев посадили молоді щепки. Ще й з сусідами поділилися новими сортами.

– А я ходила. Разом із ангеликом. Він узяв мене за руку і ми пішли, – одного ранку розповіла Соня свій сон.

Дівчинка не раз бачила схожі сни. Батьки гадали – фантазує. А потім Соня почала свої сни малювати. Мама показала доньчину творчість знайомій психологині. Та, поспілкувавшись з малою, підтвердила:

– Соня справді малює те, що бачить у снах.

На Сонине день народження запросили сусідських дітей. Принесли іменинниці подарунки, а вона їм спрезентувала свої малюнки й розповіла про сни.

– Треба ж таке, – дивувалися сусіди, – Мотря ангелів робила, а Соня їх малює. Гарні люди поселилися на обійсті, яблунь насадили. І ангели в хату повернулися.

Недільного дня завітала до Гречанюків літня сусідка – баба Катя.

Читайте також: — Нам іще рано одружуватися. Завтра йди до повитухи, я домовився, вона все зробить. Не бійся, я тебе не покину. Не пам’ятає Мотря, як виповзла із хати пoвитyхи. Хoвало дівчину майже все село

– Тетянко, – звернулася до Сониної матері, – я хотіла б вам щось розповісти. Колись тут жила Мотря. Вона робила з соломи ангелів. Усі вірили, що вони приносять щастя. Вона знала, кому ангелики найбільше потрібні. Якось і мені дістався ангелик. Я зберегла його. А тепер, гадаю, він потрібний вашій доні. Не думайте, що я вижила з розуму і щось таке сплітаю. Ми багато чого не знаємо і не розуміємо в цьому світі. Я пережила немало всього. Може, й справді Мотрин ангел ставав у помочі.

Сусідка поклала дівчинці у долоньки солом’яного ангелика. Після цього Соня не раз просила бабу Катю розповісти про Мотрю. Слухала, наче казку.

Минув час. Соня заново вчилася ходити. І готувалася до своєї першої виставки малюнків: «Мої ангели». Лише одна картина відрізнялася від інших. На ній – жінка з добрими й трохи сумними очима і довгою косою, з рук якої злітав солом’яний ангелик.

Автор – Ольга ЧОРНА, за матеріалами видання “Наш День”

Фото ілюстративне, з вільних джерел