Моя історія почалася ще тоді, коли я була зовсім дитиною. На той момент мою маму позбавили прав на мене і моїм опікуном стала бабуся по татовій лінії. Вона виховувала мене, як могла, замінювала мені батьків, адже й тато рано пішов з життя. У нашій родині завжди було якесь відчуття недомовленості, і хоча бабуся любила мене, її постійно турбувала думка, що я заберу її квартиру. І усе це не дивлячись на те, що коли вона хворіла, я доглядала її до останніх днів.
Нещодавно бабуся відійшла у вічність й залишила мені половину своєї квартири за заповітом. Інша половина й так належить мені за приватизацією, але ось тут почалися проблеми.
Щоб уникнути податку, мені треба довести родинні зв’язки з бабусею. Здавалося б, проста справа – моя кровна родичка, але не так усе й просто. Жодних документів, які могли б підтвердити цей факт, у мене немає. ДНК-тести? Це надто дорого й довго.
У мене мали б бути якісь записи, свідоцтво про народження, де вказано, що моя бабуся – саме по татовій лінії. Але їх немає! Є тільки рішення суду, де мама позбавлена батьківських прав і там бабуся значиться як опікун, а тато – як «колишній співмешканець». І з усього цього випливає, що юридично зв’язок між нами практично неможливо довести.
Ось тут і почалося найцікавіше. У мене є кілька старих фотографій. Одна з них, де мені шість років і я з татом. Але, крім цього фото, є ще купа знімків із бабусею, де ми гуляємо у парку чи на кухні ліпимо вареники. Такі щирі, душевні моменти, але, на жаль, вони нічого не доводять. Ще є сусіди, які можуть засвідчити, що я справді росла з бабусею. Але, чесно кажучи, чи достатньо цього, щоб переконати суд?
Якось я пішла до юриста, і ось там почалася моя особиста епопея. Заходжу до кабінету, а він такий серйозний, як скеля. Сів, глянув на мене через окуляри, наче вже бачить, який отримає з мене гонорар.
— Що ви хочете довести? – він питає.
— Хочу довести, що я справжня онука своєї бабусі, – кажу.
— Ну, це ж зрозуміло, – відповідає, – але що у вас є? Свідоцтво про народження? ДНК-тест?
— Та ні, – відповідаю, – у мене є тільки фотографія, де я маленька з татом, та купа знімків із бабусею, і ще сусіди можуть підтвердити, що я з нею жила.
— І що, це все? – запитує юрист, ледь помітно усміхаючись.
Мені в цей момент стало так прикро, на очі навернулися сльози. Я подумала: невже нічого не можна зробити? Адже все моє життя пов’язане з цією жінкою, яка була для мене мамою й татом водночас.
Юрист задумався. Його погляд став трохи м’якшим, і він почав пояснювати:
— Дивіться, є кілька варіантів. Можна спробувати залучити свідків, сусідів, які підтвердять, що ви дійсно з бабусею жили, що вона вас виховувала. Але цього може бути недостатньо, щоб суд визнав вас родичкою.
— А якщо я зберу всі фотографії й покажу, що ми з нею разом проводили багато часу? – спробувала я знайти хоч якийсь промінь надії.
— Фотографії – це, звісно, добре, але вони можуть бути лише додатковим доказом. Основним буде свідчення людей, які вас знали й бачили разом з бабусею, – відповів юрист. – І ще можна спробувати отримати витяги з архівів, можливо, є старі записи, де зазначено, що ви були на утриманні бабусі.
Після цього я вийшла з кабінету з відчуттям, що вся ця ситуація, як темний лабіринт без виходу. Але я знала одне, не можу здатися. Бабуся залишила мені не тільки квартиру. Вона залишила мені спогади, любов й тепло, яких мені так не вистачало від моїх батьків.
І ось, я стою перед суддею. Судові слухання вже підходять до кінця і я сподіваюся на чудо. У голові крутяться думки про те, що, можливо, я не зможу довести, що ми родичі?
Останні слова судді лунають у залі:
— Виходячи з наданих доказів, суд вирішив визнати родинні зв’язки між позивачем й померлою бабусею. Позивач має право на спадщину.
Я видихнула. Нарешті. Але, стоячи на порозі цього рішення, я відчувала лише порожнечу. Бабуся пішла і жодні папери її не повернуть.
