Мій сумний Новий рік
2018-ий я зустрічала на лікарняному ліжку, далеко від тих, кого люблю. Але сум не у цьому. Ну, прикро, ну, боляче – але ж це все минеться. Сум в іншому.
На сусідньому ліжку лежала жінка поважного віку, яка вранці потрапила до лікарні з важким вивихом і мала залишатися під наглядом медиків принаймні добу. Вона була така згорьована, така байдужа до всього, що відбувалося довкола, що хотілося обняти її і заколисати, як дитину. Я змушувала її хоч трохи поїсти і годувала із ложечки, я розповідала їй різні цікаві історії, щоб хоч якось розважити, я підкладала їй під спину свою подушку – щоб вона бачила не лише стіну, а й трохи світу за вікном.
А в її очах було безпросвітне горе. Через кілька годин, після телефонного дзвінка, вона тихо заплакала. І раз по раз повторювала у трубку: “Дочекайся мене, Васю. Чуєш, дочекайся мене.” А потім пояснила мені: “Дзвонив чоловік. Щоб попрощатися. Сказав, що відчуває: до ранку не доживе.” Його, невиліковно хворого, за кілька днів перед тим виписали з лікарні – бо вже не було жодної, навіть найменшої, надії. А з нею ось така біда сталася – і саме зараз.
За три години до Нового року я потайки попросила медсестричку вколоти своїй сусідці снодійне. Бо як інакше вона могла пережити цю ніч? Сама ж усю ніч прислухалася – чи спить таки? І моє новорічне бажання в 00-00 було не про себе і тих, хто мені найдорожчий, а про те, щоб незнайомий мені Василь дочекався ледь знайому мені Олену. А вранці я з тривогою чекала, коли задзвонить телефон на її тумбочці. Він привітав її з Новим роком. І в її очах з’явилося трохи життя – бо ж встигне попрощатися з чоловіком, життя якого згасає.
Завтра буває різне. Тому – нехай воно не просто буде, нехай у ньому будуть ті, хто нам дорогий. Цінуймо кожну мить поряд із ними. Бо головне у цьому світі – набутися разом.
Автор – Людмила Урлапова
