Ми з Макаром стояли на порозі старої облупленої хати. Тітка Даша, як завжди, зустрічала нас з посмішкою, але цього разу щось в її очах було не так. Можливо, це я стала іншою. Внутрішній спокій зник і відчувалася тривога.
— Проходьте, діти, — тітка нервово витерла руки об фартух й відступила, запрошуючи нас до вітальні.
Я мовчки переступила поріг, не помічаючи запаху свіжоспечених пиріжків, який завжди змушував мене відчувати себе вдома. Макар тримав мене за руку, наче боявся, що я можу впасти від важкості того, що мала сказати.
Ми сіли за стіл. Тітка метушилася на кухні, намагаючись подати нам чай та печиво. Її рухи були різкими, не такими плавними, як колись. Я знала, що вона нервує та й жінка здогадалась, чому ми тут.
— Тьоть Даш, давайте без усього цього, — холодно сказала я, підіймаючи очі на неї. — Нам треба поговорити. Я прийшла за правдою.
Вона завмерла на мить, тримаючи у руках чайник.
— Я не розумію, про що ти, Насте, — пробурмотіла жінка, намагаючись ухилитися від погляду.
— Ви все чудово розумієте, — я підвищила голос, зупинивши її спробу тікати від правди. — Ви і мама. Як ви могли?
Тітка повільно сіла за стіл, зняла окуляри й витерла сльози, які почали котитися з її очей.
— Ми хотіли як краще, Настусю… — її голос затремтів. — Тобі було лише сімнадцять, ти сама була дитина. Ми думали, що це зруйнує твоє життя.
— Зруйнує? — я гірко посміхнулася, хоча серце стискалося від болю. — Ви зруйнували моє життя тоді, коли змусили мене написати відмову від мого власного сина!
Тітка почала ридати, прикриваючи обличчя руками. Я не відчувала співчуття, тільки порожнечу.
— Я була наївною, молодою, наляканою, але це не давало вам права вирішувати за мене! — я встала й різко обійшла стіл, наче це допоможе приборкати той вогонь, що палав у мені. — Ви і мама… Ви збрехали мені, сказали, що мій син хворий, що він довго не проживе! Він був здоровий, так? Хто розповів? Та не хвилюйтеся, є кому. У нашому місті повно чесних та порядних людей. На відміну від вас…
— Це було для твого ж блага, — прошепотіла жінка крізь сльози.
— Блага? Ви дали хабар лікарям, щоб вони збрехали мені! — я майже кричала. Макар злегка стиснув моє плече, намагаючись заспокоїти. — Як ви могли таке зробити? Ви зламали мені життя!
— Ми хотіли тебе захистити. Ти була такою юною, а твоя мама. Вона лише хотіла, щоб ти мала шанс на майбутнє, — тітка обхопила себе за плечі, наче сама намагалася захиститися від моїх слів.
— І ви думали, що я не зможу бути матір’ю, так? Що краще відмовитися від сина, ніж спробувати боротися за нього? — я вдихнула повітря, намагаючись стримати сльози, що почали наповнювати мої очі. — Я знаю правду. Мені все розповіли. І тепер я хочу знати, де мій син?
— Твій син… — тітка зблідла ще більше, ніж була раніше. — Я не знаю де він.
— Знаєте, – не вгамовувалась я.
Макар стиснув мене за руку, що давало мені рішучості. Я підвищила голос:
— Ви ж одна знаєте правду. Бог покарав мою матір за брехню, вона тепер на кладовищі, нічого не скаже, а Вас Він теж покарає, якщо не скажете.
У кімнаті настала тиша. Тітка зібравшись з духом та сказала:
— Настю, у той день, коли ти народила сина, в лікарні народився ще один хлопчик. Він прожив всього дві години. Сім’я там була заможна, жили вони за кордоном, а сюди жінка до батьків приїхала. Якісь там причини було, що її чоловік вчасно не забрав, тож вона мусила народжувати в Україні. Коли її син не вижив, вона благала медсестер зробити щось, навіть з дитячого будинку малюка підшукати. А тут ти зі своїм сином. Вони твою матір вмовили, грошей пообіцяли, щоб ти від дитини відмовилася. Мені теж ця ідея здалась гарною.
— То ви продали мого сина? – перебила я тітку.
— Ні, не продали. Нам гроші за нього ніхто не дав, хоча обіцяли золоті гори. За жінкою з дитиною чоловік з-за кордону приїхав та забрав її чи то в Іспанію, чи в Італію. Вже не пам’ятаю. З того моменту про них нічого чутно не було.
— А батьки тої жінки? – запитала я.
— А що батьки? Вони через місяць продали все майно та виїхали до Польщі. Я їх намагалась не раз у соцмережі знайти, але все марно. Ніби зникли десь. Не знаю, чим тобі допомогти.
— Я ніколи вас не пробачу, — тихо, але твердо сказала я.
Жінка здригнулася, але не підняла очей.
— Настю, прошу, зрозумій, ми робили це з любові… — її голос став слабким, майже благанням.
— Любові? — я холодно посміхнулася. — Ви зрадили мене. Прощавайте, тітонько. Бачити вас більше не бажаю, до кінця життя.
Я більше не оберталася. Я не могла пробачити матері та її сестрі той вчинок, за який шкодую все життя, але змінити вже нічого не можу.
