Моє життя ніколи не було таким складним, як у цей момент. Ми з Костею готуємося до весілля. Він той, кого я кохаю, і завжди думала, що ми розуміємо одне одного. Але сьогоднішній вечір перевернув усе. Тепер не знаю, чи буде те весілля. Можливо це мій останній шанс вийти заміж, адже після 32 вже якось дивно вбиратися у білу сукню. А власних дітей виховувати коли?
Ми сиділи у моїй невеликій квартирі, яку я люблю за її затишок. На столі чай і трохи печива. Я намагалася розслабитися після важкого дня, але Костя не був у звичному настрої. Він дивився на мене якось замислено, мовби щось не давало йому спокою.
— Олено, — нарешті заговорив він, і я одразу зрозуміла, що розмова буде непростою. — Ми ж планували… Ну, ти знаєш, своє життя, сім’ю. А тут ці діти…
У його голосі була якась холодність.
— Які діти? — перепитала я, вдивляючись у його обличчя.
— Ті двійнята, — відповів Костя. — Ти ж знаєш, що я їх люблю, але це все не так, як ми домовлялися. Ти взяла на себе відповідальність за них без розмови зі мною.
Тоді все стало на свої місця. Він говорив про двійнят, дітей наших сусідів, батьків яких не стало пів року тому. Це була одна з найгірших ситуацій, яку я коли-небудь бачила. Їхні батьки, Олексій і Марина, були нашими сусідами й ми часто бачилися з ними. Після того, як все сталося, ніхто крім мене не хотів їх брати під опіку. Родичі то є, але малюки їм не потрібні.
— Костю, ми з тобою домовлялися, що зараз не будемо мати власних дітей. Але ці діти, не чужі мені. Я не могла інакше, — сказала я, намагаючись контролювати голос.
— Але ж це не наші діти, Олено! — його голос став більш різким. — Ми планували наше життя, наші плани. А тепер ти вирішила взяти на себе двох чужих дітей!
У мене всередині щось обірвалося. “Чужі діти”? Як він може так казати? Вони залишилися без батьків і ніхто, крім мене, не простягнув їм руку допомоги.
— Чужі? — я ледь стримувала себе. — Ти називаєш їх чужими? Ти ж знав їхніх батьків! Ми бачили їх кожен день! А тепер ти говориш, що вони чужі?
Чоловік розвів руками, як ніби хотів щось пояснити, але я вже не чула його слів. Моє серце калатало від болю та обурення.
— Я кохаю тебе, Костю, — почала я, намагаючись говорити спокійно, хоча руки тряслися. — Якщо ще раз почую від тебе щось подібне, весілля не буде, присягаюся.
Костя замовк. Він знав, що я не жартую. Я розуміла, що це рішення було надзвичайно важливим для мене. Це був момент, коли я мала вибрати: зберегти себе чи догодити іншим.
— Я вже оформила опіку над двійнятами, — продовжила я. — І я вирощу їх, за будь-яку ціну. З тобою, або без тебе. Я не можу залишити їх. Я не можу і не буду.
Костя мовчки дивився на мене, не знаючи, що сказати. Між нами повисла важка тиша. Я бачила, як його обличчя змінюється, від нерозуміння до якогось безпорадного виразу.
— Ти мене не розумієш, — тихо сказав він. — Я просто боюся, що це буде надто важко для нас. Ми ж навіть не почали наше спільне життя, а тут одразу така відповідальність. Я хочу, щоб у нас були наші діти, а не ці… причепи.
Це слово, “причепи”, стало останньою краплею.
— Що ти щойно сказав? — я підвищила голос. — Причепи?! Ти серйозно?
— Олено, вибач, я не те мав на увазі, — поспішив виправдатися Костя. — Я просто не знаю, як з цим впоратися.
— Я впораюся, — твердо сказала я. — З тобою чи без тебе. Це твоє рішення.
Ми сиділи навпроти одне одного, не знаючи, що буде далі. Моє серце розривалося на частини. Костя — той чоловік, якого я любила й планувала з ним майбутнє, раптом став для мене чужим. Чи зможе він зрозуміти мене? Чи зрозуміє, що ці діти — не тягар, а частина моєї душі?
— Ти повинна вирішити, що важливіше для тебе, — нарешті промовив він.
— Я вже вирішила, Костю, — відповіла я спокійно. — І якщо ти не зможеш це прийняти, то, на жаль, наше весілля не відбудеться.
Він нічого не сказав у відповідь. Просто підвівся, накинув пальто й вийшов, зачинивши за собою двері.
Я сиділа у тиші, відчуваючи, як на очі навертаються сльози. Але водночас я знала, що зробила правильний вибір. Ці діти — не просто випадкові малюки, яких життя привело на мій шлях. Вони стали частиною мене і я не могла їх залишити.
Тепер я самотня. Але насправді вже не зовсім. Я з двійнятами, й ми разом впораємось, що б не сталося.
