У повітрі витав аромат свіжої випічки, який змішувався з запахом ялинки та яблук. Мама завжди ставила їх на святковий стіл — з гвоздикою та корицею, як символ здоров’я й радості. Із її рук завжди виходили найсмачніші пироги й кутя. І сьогодні, на Святий вечір, усе мало бути як завжди — але не було. Все змінилося.
Ми не зібралися разом. Не було того тепла, не було її рук, не було її голосу. Я відчувала це навіть зараз, коли я сиділа у своїй кімнаті і дивилася на календар. Святий вечір… Мама запросила нас. І я, як завжди, пообіцяла приїхати, але не приїхала.
Чому? — питала я себе, сидячи в порожній кімнаті, обертаючи в руках телефон. «Може, я могла б відкласти все… поїхати…» — думала я, але, звісно, вже пізно. Мама не зустріне мене сьогодні. Мама вже не зустріне мене більше ніколи.
Я намагалась згадати її голос. Той, що ще зранку надіслав мені повідомлення на телефон: «Будь ласка, приїдь. Дуже чекаю на тебе. Всі ми будемо, тільки ти не приїдеш?» — і я відписала, що не вийде: «Дорога, я так хотіла, але робота… І маленький Олег ще не звик до дитячого садка». Але ж, зрештою, можна було якось організуватися, правда? Що за причина не поїхати, коли вона запитувала про мене?
І ось тепер — що? Тепер я тут, в порожній квартирі, а свято, яке вона так любила, перетворилося на порожнечу. І до того ж, нічого не сталося б, якби я приїхала.
Тим часом син, Микола, і його дружина Валя таки приїхали до матері. Мама чекала на них з надією, але серце її вже не витримувало — вона, мабуть, відчувала, що не побачить усіх своїх дітей разом, але все ж таки сподівалася.
Микола завжди був привітний, навіть якщо хтось із нас не зовсім відчував себе комфортно з ним. Валя теж завжди була милою, хоч я і знала, що вона могла б більше зробити, щоб наблизити нас із мамою. Але це не важливо зараз. Важливо, що вони приїхали, і це була їхня підтримка. Мама була їм вдячна, але її серце все ще прагнуло до того, кого не було.
Микола зайшов до кімнати, де стояв святковий стіл, і обійняв матір.
— Мамо, ми з Валею привезли тобі кутю, — сказав він.
— О, синочку, дякую, дякую, — відповіла мама слабким голосом, посміхаючись. В її очах все ще горіла надія, хоч серце вже було важким.
— Мам, де Ліза? Вона мала приїхати, — запитала Валя, ніби зразу помітивши, що чогось не вистачає.
Мама спробувала змусити себе посміхнутися, але відповідь лунала сумно:
— Ліза… Вона ж казала, що не встигне. Вона завжди така зайнята, не хвилюйтеся… Ви ж тут, і я рада.
Микола поглянув на Валю, і вони зрозуміли, що не буде сьогодні її. Ліза не приїде.
Десь там, у іншому місті, я просто сиділа й думала, чому це так. Чому я не поїхала? Мама сказала, що чекатиме. Вона казала мені завжди, що для неї важливо, щоб ми були разом. І ось я втратила цей момент. Вона не сказала, але, мабуть, вона сама це відчувала, що ми не повернемося так, як колись. Тому й запитала про мене — бо знала, що одного разу буде пізно. Але я не могла тоді поїхати, бо була впевнена, що «ще встигну». І тепер вже не встигла.
Ти не була з нею, і це ти будеш пам’ятати все життя. Це не був просто святий вечір. Це була можливість, якої вже не буде.
В той самий час у хаті, де зібралися Микола з Валею, була тиша. Вони розуміли, що чогось не вистачає, хоч і не могли сказати це вголос.
— Мамо, ти добре себе почуваєш? — спитав Микола, обережно підходячи до неї
— Так, синку, я добре. Тільки ось дуже сумую, — знову промовила мама, важко посміхаючись. — Чекала на Лізу, але нічого страшного.
— Вона не змогла, ми з тобою, мамо. Нам теж треба бути разом, — сказала Валя, сідаючи поруч і беручи мамину руку в свої.
Мама подивилася на сина і невістку, і в її очах була не тільки вдячність, а й розуміння. Вона все відчула. І, мабуть, ще до того, як прийшли Микола з Валею, вона вже знала, що я не приїду.
Я сиділа, слухаючи, як зимовий вітер стукає у вікна. Що я могла зробити? Мама давно відійшла у інший світ. Всі ці роки вона чула мої обіцянки, але чи дійсно я їх виконувала?
Можливо, я була занадто зайнята своєю «дорослістю» — роботою, відносинами, щоденними справами. І ось тепер, у ніч Святого вечора, я усвідомлювала, що є щось важливіше за все: сім’я, любов і момент, коли ти можеш бути поряд.
Святий вечір був останнім. Мама пішла, і більше ніколи не зможе сказати: «Будь ласка, приїдь».
Автор: Олеся.
