Я вийшла заміж у 21 рік за однокласника, з яким навчалася в початковій школі. Довелося заново познайомитися з ним в дорослому віці. Він з батьками переїздив з нашого міста, а після армії повернувся. Ми якось навіть з весіллям не затягували, відразу розписалися.
Моя мама не була в захваті від нього, молодий, не нагулявся ще, але бачила в ньому перспективу, говорила: «Якби він був трохи серйознішим, він міг би бути гарним сім’янином. Але на це потрібні роки”. Тільки от я поспішала зробити зі свого чоловіка сім’янина, у нас з’явився малюк і я стала капризувати гірше нього.
Напевно, мій чоловік втомився від постійних моїх вимог і примх, тоді на початку 90-х, не все було так просто дістати й купити, тут аби прогодувати родину. Саме тоді й з’явилася нова пасія, яка подумала, що краще “дати, ніж забрати”. Чоловік почав частенько заходити до неї, вона старша за нього, розлучена, вміла зачарувати молодого, красивого хлопця. Я пів року ні про що не здогадувалася, тільки ще більше злилася, коли мій чоловік десь затримувався і вдома його завжди чекала свіженька сварка.
Згодом він мені все розповів сам! Просто, без істерики. Сказав, що він йде від мене, що в тої іншої йому добре, що вона завжди вислухає, пожаліє, а зі мною йому погано. Я плакала, благала, але він пішов.
Намагався знайти підтримку у мами, але вона ж попереджала мене, щоб я не перегинала палку. Потім я намагалася утримати чоловіка сином, говорила не повернешся в сім’ю – я дитину навіть не покажу тобі, але чоловік приходив до сина в дитячий садок, дарував йому подарунки. Регулярно платив аліменти.
Ми розлучилися. Я вирішила знову вийти заміж, на зло своєму колишньому. Мама мене відмовляла, мов, якщо чоловік не повернеться, то не потрібно робити нові помилки. У мене було декілька претендентів, але я нікого з них не любила. Минув рік після мого розлучення і я подала заяву з одним хлопцем в РАЦС, просто хотіла, щоб мій колишній чоловік про все дізнався.
Він дізнався, але ніяк не відреагував. Я була у відчаї, сподівалася він буде ревнувати мене, заяву забрала. Заспокоїлася, перестала завдавати шкоди своєму колишньому чоловікові, почала дозволяти йому зустрічатися з дитиною, хоча й шалено ревнувала його до іншої.
Згодом дізналася про те, що вони живуть не щасливо, мабуть, одне від одного втомилися. Минуло більше ніж 4 роки, мій колишній чоловік все частіше почав приходити до нас. Я стала привітною до нього, завжди накривала стіл. Коханий приходив ніби до сина, але насправді до мене. Нарешті він залишив свою коханку і повернувся до мене. Життя гарно покидало нас за ці 5 років, ми подорослішали, стали розумнішими. Знову одружилися.
Нещодавно ми з чоловіком відсвяткували двадцятиріччя нашого другого весілля, перше не рахується. Ми прекрасно живемо, душа в душу, син вже дорослий, у нього своя сім’я. За ці 20 років ми майже не сварилися. Думаю, що заради сімейного щастя іноді потрібно бути терплячим, чекати й пробачати.`
