Живу я з чотирирічною донькою у своїх батьків. Після розлучення довелося переїхати в провінційне містечко за сотню кілометрів від столиці, чистити пір‘ячко, як то кажуть, брати себе в руки і починати життя заново.
З колишнім чоловіком ми познайомилися ще в університеті, кілька років зустрічалися. Після закінчення навчання – орендували разом квартиру в столиці, працювали і намагалися притиратися одне до одного.
Не скажу, що ці стосунки були райдужні, ми часто сварилися, коханий страшенно мене ревнував, весь час підозрював, що я від нього щось приховую. І варто було комусь зі знайимих написати мені повідомлення чи зателефонувати – все закінчувалося перевіркою мого телефону, соцмереж і допитом. Тоді я мирилася з цим, намагалася заспокоїти його, виправдатися. Я його кохала. І це була найбільша моя помилка. Я вже тоді почала задумуватися про те, а чи потрібні мені взагалі такі стосунки.
Новина про те, що ми невдовзі станемо батьками була для мене, як грім з ясного неба. Я би підібрала для цього стану навіть більш гучніші слова, але боюсь, що цензура не витримає мого внутрішнього стану.
Ми одружилися, чоловік став уважним і турботливим і мені навіть здалося, що у нас все в стосунках налагодилося. Я працювала майже до останнього, а в термін Бог благословив нас донечкою – здоровенькою і неймовірно схожою на мене.
Я була у відпустці по догляду за дитиною, на одну зарплату в орендованій квартирі та ще й з немовлям було неймовірно важно, але чоловік старався, хапався за всі можливі підробітки. Я намагалася підтримувати його, продавала якісь дрібнички, які могла зробити своїми руками і навіть щось зі свого дорогого одягу, який могла собі колись дозволити. Всі ці копійки йшли да підгузки і суміші для доні.
Не буду кривити душею, він був відмінним татом, доньці приділяв завжди час, ходив з нею на прогулянки і навіть сам купав. Чого не скажу про наші стосунки, вони все так же не клеїлися.
Я себе почувала нікчемно: чи то депресія, як і у всіх молодих мам, чи то втома, бо з донькою я весь час була сама, рідних у мене не було в столиці, ну чи, зрештою, просто впала пелена з моїх очей. Але розбіжностей у нас ставало усе більше, сварки частішали, я не витримувала, а чоловік дозволяв собі грубість в мій бік і не тільки словесну.
Такими гойдалками ми протрималися ще два роки, а коли відсвяткували День народження донечки, я не витримала, зібрала речі і попросила сусіда, щоб відвіз мене до батьків, поки чоловік був на роботі. Так я утікла від свого нестерпного “кохання”. Рік чекала розлучення, тепер ми чужі одне одному, але мені від цього не легше.
Минуло вже два роки, але колишній і зараз втручається в моє життя. Таке враження, що він ніколи мене не відпустить. А від останнього його вчинку я досі не можу оговтатися.
Він у вихідні приїздив у гості до доньки, до слова, я не перешкоджаю їхньому спілкуванню. І в той момент, коли я пішла на кухню готувати малечі обід, мені зателефонував мій коханий. З цим чоловіком я познайомилася пів року тому, а останні два місяці ми зустрічалися і активно спілкувалися, навіть будували плани на спільне життя. Так от, на той дзвінок відповів мій колишній.
Не знаю, що він там наговорив, але спотусків і коханого у мене тепер немає. Зате, є той, який щоразу як приїздить до доньки пропонує миритися. Звичайно, що я проти і кажу йому про це прямо. Він зривається, скандалить, ображає мене, а наступного разу при зустрічі каже, що все зрозумів і виправився і просить вибачення. Але я не вірю жодному його слову, як і тому, що він може змінитися, та й почуттів у мене до цієї людини немає більше, я його ненавиджу усією душою і хочу щоб він дав мені спокійно жити.
