Назар завжди вірив у свою родину. Він не був ідеальним чоловіком, але робив усе можливе, щоб забезпечити спокій і стабільність у своєму шлюбі з Оленою.
Вони познайомилися ще в університеті, і з того часу ніби жодна буря не могла зламати їхні стосунки. Він працював в юридичній фірмі, проводячи довгі години в офісі, а Олена займалася дизайном інтер’єрів і кілька разів на місяць їздила в різні міста для консультацій.
У їхньому житті все виглядало як звичний плин подій: робота, час з родиною, відпустки, виховання дітей. Все йшло своєю чергою, і Назар був впевнений, що так буде завжди.
Але одного дня, коли він повернувся з чергового ділового відрядження, його життя змінилося. Він не знав, що саме це відкриття, яке він зробить того вечора, стане кінцем для всього, що він так довго будував.
Після того, як Назар поклав валізу в коридор, він зайшов до ванної, щоб помити руки. Потім пройшов до шафи в спальні, аби покласти свою одежу. Відкриваючи дверцята шафи, він помітив, що одне з відділень не зовсім закрите.
Це була невелика секція, в якій Олена зберігала свої речі — косметику, аксесуари та кілька коробок з документами. Назар навіть не мав на увазі нічого особливого, просто вирішив привести все в порядок.
Коли він дістав одну з коробок, що лежала на дні шафи, щось звернуло його увагу. Це була маленька чорна папка, яка, здавалося, не мала б тут бути.
Папка виглядала так, ніби її ніхто не чіпав уже давно. Назар підняв її і зацікавлено заглянув всередину. Він не мав наміру нічого шукати — це просто сталося.
Листи, кілька фотографій, серйозно порвані сторінки. Серед них він помітив один лист, написаний Оленою. Лист, адресований до когось іншого.
Щоразу, коли він починав читати, його всередині стискало від розпачу, але він не міг зупинитися. Він продовжував. І з кожним словом йому ставало все важче дихати.
— “Я не можу більше так жити. Ти — мій вихід, і я хочу бути з тобою. Я готова залишити його, я не хочу більше обманювати тебе, але не можу жити в цьому місті, де все нагадує мені про нього.” — ці слова зачепили його.
Назар стиснув зуби. Він продовжував читати, все більше і більше втрачаючи здатність адекватно сприймати те, що відбувається.
Листи були переповнені спільними планами, спільними спогадами, відвертими зізнаннями, а головне — клятвами вірності іншому чоловікові.
З кожним словом, яке він читав, його гнів і розчарування зростали. Це була зрада, і не просто зрада — це була зрада в найгіршому вигляді, яку він міг собі уявити.
— “Якщо ти прочитаєш це, я вже буду далеко…” — завершувався останній лист.
Назар відчув, як серце забилось швидше. Його розум відмовлявся приймати це. Він тримав в руках ці листи і не міг повірити в те, що він щойно дізнався.
Олена, його дружина, з якою він будував майбутнє, уже будувала стосунки з іншим. Вона не просто зраджувала, а й планувала це. Вона була готова залишити його заради іншого чоловіка.
Вся його реальність раптом впала в пил. Він кидав погляди на речі, які вони разом збирали, на місця, де вони сміялися, на те, як вони разом святкували всі свої маленькі перемоги. Усе здавалося тепер фальшивим.
Олени не було вдома, коли він дізнався про її зраду. Вона поїхала в справах, і він був один з цими відвертими листами, які тримав в руках.
Він важко дихав, намагаючись заспокоїтися. Він не знав, що робити далі. Як це сталося? Як вона могла? Може, це була просто емоційна слабкість?
Але це не пояснювало того, як легко вона приховувала все від нього. Як вона могла виглядати такою відданою дружиною, коли насправді зраджувала? Як це все стало можливим?
Кілька годин він провів у тиші, намагаючись взяти себе в руки, але все було даремно. В голові крутилися лише питання, на які не було відповіді.
І ось, коли Олена повернулася додому, Назар був готовий. Він знав, що не зможе змусити себе відчувати те, що відчував раніше. Йому не було чого приховувати. Він не міг більше дивитися на неї так, як дивився все це час. Все змінилося.
— Назаре? Ти вдома? — Олена ввійшла в кімнату, і її обличчя миттєво змінилося, коли вона побачила, що в руках тримав він чорну папку.
— Ти що, знову почала листуватися з ним? — запитав він тихо, але в голосі було чітко чути холод, якого раніше в ньому не було.
Олена застигла, її обличчя втратило кольори, а руки почали тремтіти. Вона спробувала щось сказати, але голос не виходив.
— Ти хочеш мені сказати, що це все не так? — Назар кинув їй папку. — Ось, подивися! Ось тут все написано, чорним по білому. Ти зраджувала мене з ним, і тепер ти хочеш мені в очі брехати?
Олена мовчала, вона стояла як укопана, на її обличчі з’явилися сльози. Вона зробила крок до нього, але Назар відсахнувся.
— Не підіймайся до мене, — холодно сказав він. — Я не хочу тебе більше бачити. Ти більше не моя дружина. Все закінчено.
Те, що жінка вибачилася, і навіть те, що у неї на обличчі з’являлися сльози — вже не мало значення. Вона втратила його довіру, і він не міг дивитися на неї так, як раніше.
— Назар, я не знаю, як це сталося… Я не хотіла… Я люблю тебе, але я… — її голос зірвався.
— Любов? — перервав її Назар. — Це не любов, Олено. Це зрада. І це те, що поклало край нашому шлюбу. Ти не просто зруйнувала все, що ми мали. Ти зруйнувала мене.
Він підійшов до дверей і, не оглянувшись, вийшов. Назар ствердно розумів: тепер його життя буде іншим. Не таким, як раніше. І він вже не міг повернути все назад.
Автор: Олеся Срібна.
