Коли мені було чотирнадцять я зустріла його у дитячому таборі. Милий, скромний хлопчик. Такий собі ведмедик «денді» з неслухняним кучерявим волоссям. Чесно намагаюся згадати, чому тоді я почала зустрічатися з іншим, а не з Артемом. Напевно, я б так і не згадала про нього, адже в таборі народу було достатньо.
І ось мені сімнадцять. Я вступила до університету та у складі своєї групи побачила знайоме обличчя. Так, то був Артем. Він мене не згадав, лише підтвердив, що був того літа в цьому таборі. Ми майже не спілкувалися, у мене знову був інший хлопець.
Але одного разу на літній практиці ми опинилися в одному спальнику. Точно не пам’ятаю чому так вийшло. Злива промочила все що можна і вся група зібралася в одній великій, де залишалося сухо. Ми лежали, я спала в Артема на колінах, легка, мов пушинка. Я тоді подумала, що ніколи раніше мені не було так комфортно і зручно, як у цьому наметі з твердою і сирою підлогою. Після практики наше спілкування не стало активнішим, я все ще перебувала у стосунках.
А далі я закінчила університет і влаштувалась на роботу, вийшла заміж і про все це забула. Мені двадцять шість і я розлучаюся. Чоловік загуляв, але відверто кажучи, мені було байдуже. Я розцінила це як другий шанс. Я була у стосунках із шістнадцяти років, з однією перервою на декілька місяців. Ніколи не була вільною і почала жити охоче, весело.
Мені й досі двадцять шість. Втомившись від самотності, я написала Артему у месенджер. Виявилось, що він живе в іншому місті, працює. Але саме зараз в нього відрядження в моє місто і ми домовились зустрітись.
Коли я побачила його цього разу, світ зник. Лишилася тільки його посмішка і блакитні, глибокі палаючі вогнем та азартом очі. Я без перебільшення зрозуміла за одну мить, що таке кохання. Виявилося, що до цього я це слово вживала неправильно.
Рік стосунків, схожих на рай. Жодної сварки. Щоранку я прокидалась, і мимоволі думала, як мені сьогодні зробити йому приємно.
Але все гарне рано чи пізно закінчується. Так сталося і з нами, ми розлучилися вже через рік. Я не можу сказати й досі чому. Знаю, що іншої в нього не було, і здається досі немає. Все, що в мене є, то здогад – що винна моя свекруха.
Десь рік я намагалася прийти в себе і налаштуватись на роботу, будувала нові стосунки, але думками все постійно перебувала з Артемом. Я обдумувала наше спільне життя, відтворюючи сценарій подій як мені хочеться, в голові прокручувала наші діалоги з іншими фразами і від цього мені ставало ще гірше.
Якийсь час я намагалася все виправити, але не вийшло. Полишила цю витівку, адже не хочеться для коханої людини стати настирливою мухою, від якої ніяк не відмахнутися.
Мені тридцять. Я розгублена. Всі цілі та мотиви потьмяніли. Сенс життя без нього, здавався підробленим. Почуття видавались несправжніми. Я просто в якийсь момент морально висіла на волоску і не могла скористатись прийомом барона Мюнхаузена.
Настало Різдво, а значить, відколи ми розлучилися минуло рівно 3 роки. Готую святкову вечерю для батьків, і розумію, що не вистачає майонезу на салат. Швидко вилітаю в магазин і вже на касі чую знайомий рідний голос: – Ти теж купуєш королівський 75%?
Я розтанула в той момент. Звісно ми розговорились і зрозуміли що за цей час сумували один за одним. На родинну вечерю я спізнилася, але апетит з′явився неабиякий і мені знову захотілося жити, чогось хотіти. Різдво пройшло в теплій, гарній атмосфері, але дуже хотілося щоб разом з ним.
Різдвяна казка обернулась щасливим кінцем. Після тої зустрічі, Артем вдруге мені освідчився і ми переїхали жити в інше місто, подалі від родичів, заводячи нових друзів і на зустріч новому спільному сімейному життю. Я почала ловити себе на думці, що більше не симулюю своє життя, а нарешті радію і живу в моменті разом з коханою людиною.
Інколи доля робить своє замість тебе. Очевидно нам обом потрібен був час для розуміння і висновків і Всесвіт надав другий шанс, який ми точно не змарнуємо.
Автор: Вікторія
