На обійсті Михайличенків йшла війна – вісімнадцятилітня Ксеня хотіла заміж. – За кого? За того чорта? – кричала мати. – Ледащо, жодної чарки не пропустить, а ти себе за ним згубити хочеш?

Заплакана Ксеня мовчала.

– Та годі, Олено, дай дитині спокій, – не витримав дядько Петро, чоловік добродушний та тихий. Рідко коли він насмілювався заперечити дружині, добре розумів, що марно. – Хіба ж ти молодою не була? Та і що з Андрія взяти – спокійний хлопець, та і п’яним його ніколи не бачив.

– Не бачив? – закричала тітка Олена. – А коли в селі яке весілля, то без нього не обходиться.

– Ну, чого ти, – бурмотів дядько Петро, – то не біда, як іноді при святі чарку перехилить.

– Де одна, там і друга, – сказала, як відрізала. – А я свою дитину не хочу волоцюзі віддавати! Та й у них не хата, а халупа, город бур’яном поріс, ледацюги!

– А, робіть собі, що хочете, – не витримавши отого натиску, махнув рукою дядько Петро,- піду краще косити.

Втративши і цю слабеньку підтримку, Ксеня мовчки хустинкою витирала сльози. Мабуть, побачивши таке горе, пошкодувала тітка Олена доню, бо через годину, примирливо обнявши Ксеню за плечі, запитала:

– Любиш?

– Так, – схлипнула Ксеня.

– То й одружуйтесь, – постановила. – Лише нікуди тебе від себе не відпущу, ми вже старі, нам помочі треба.

Відшуміло, відгуляло весілля, і на подвір`я Михайличенків прийшов зять. Молодим відвели половину хати, і, хоч кухня була спільною, Ксеня почувалася справжньою господинею.

Не вгамовувалась лише тітка Олена – то зять, поголившись, залишає брудну бритву на кухонному столі, то одежу свою порозкидав, то глянув спересердя, то…

– Приймак, – бурмотіла тітка Олена, минаючи Андрія. – Ледащо, – лаялась, коли нелюбий зять, спершись на косу, припалював цигарку.

По селу поповзли чутки.

– А правда, що твій Андрій нічого не робить, лише на дивані лежить і дивиться телевізор?- запитала якось Ксеню сусідка, коли перестріла на дорозі в магазин.

– Та ні, він з батьком на полі від ранку до вечора, – щиро здивувалась Ксеня.

– А правда, що він горілку того, мов воду?- не втихала сусідка. – А потім трощить тарілки і грозиться прибити тещу?

– Хто таке сказав? – знову не могла дійти до тями Ксеня.

– Люди кажуть, – відповіла та. – Твоя мати усім скаржиться, каже, що і з сокирою за нею ганявся.

Роздратована Ксеня поспішила додому.

Андрій саме збирався рубати дрова, котив поліно посеред двору, як до нього кинулась, задихана від бігу, Ксеня.

– Збирайся, підемо жити до твоїх батьків, – сказала люто.

– А чого? Що сталося? – розгубився Андрій.

– Йди, збирай речі, – гірко сказала, – потім поясню.

Андрій знизав плечима, та все ж пішов до хати.

Хутко пакувала речі Ксеня, подумки прощаючись із рідними стінами. Кидала у валізу сукні та сорочки, згорнула з ліжка у вузол простирадло та наволочки. Так, певно, і пішли б, не попрощавшись, якби раптом не нагодилась Олена.

– Ти куди це зібралась? – поцікавилась, схрестивши на грудях руки.

– До свекра із свекрухою, – схлипнула Ксеня.

– Здуріла, – констатувала тітка Олена. – Куди? У ту халупу?

– Ага, – і у відчинену валізу полетів альбом, котрий Ксені колись подарували хресні. Фотографії розсипались по підлозі, під ногою чавкнула пахучою рідиною пластмасова пляшечка шампуню. Ксеня опустилась навколішки і почала збирати фотографії.

– Я ж тобі, доню, добра хочу, – полагіднішавши, гладила її по голові, як малу дитину, тітка Олена.

– Хочете? – Ксенин голос тремтів від сліз. – А брехати на Андрія – це добре? А плітки пускати по селу – теж турбота? Розлучити нас хочете? Не вийде.

– Куди? – загородила дорогу Олена. – В чужу хату, аби люди пальцями тикали? Не пущу, і все!

Ксеня мовчки оминула матір.

Довго гомоніло село про ту оказію. Жаліли і Ксеню, й Андрія, а найбільше дядька Петра, що із такою зміюкою живе. Переказували, що, прийшовши з поля додому і не заставши ані дочки, ані зятя, лише зітхнув і сів вечеряти. “Видно, під добрим каблуком тримає його Олена”, – сміялися люди.

А що ж тітка Олена? Поклялася, що ноги її у сватів не буде. Та народила Ксеня сина, і відтаяла.

Прийшла на хрестини, відвідує, бавить онука. Та все ж на зятя дивиться косо…

Автор Світлана ТРУХАНОВА-ДЗУДЗИЛО. за матеріалами видання “Наш День”