Заплакана Ксеня мовчала.
– Та годі, Олено, дай дитині спокій, – не витримав дядько Петро, чоловік добродушний та тихий. Рідко коли він насмілювався заперечити дружині, добре розумів, що марно. – Хіба ж ти молодою не була? Та і що з Андрія взяти – спокійний хлопець, та і п’яним його ніколи не бачив.
– Не бачив? – закричала тітка Олена. – А коли в селі яке весілля, то без нього не обходиться.
– Ну, чого ти, – бурмотів дядько Петро, – то не біда, як іноді при святі чарку перехилить.
– Де одна, там і друга, – сказала, як відрізала. – А я свою дитину не хочу волоцюзі віддавати! Та й у них не хата, а халупа, город бур’яном поріс, ледацюги!
– А, робіть собі, що хочете, – не витримавши отого натиску, махнув рукою дядько Петро,- піду краще косити.
Втративши і цю слабеньку підтримку, Ксеня мовчки хустинкою витирала сльози. Мабуть, побачивши таке горе, пошкодувала тітка Олена доню, бо через годину, примирливо обнявши Ксеню за плечі, запитала:
– Любиш?
– Так, – схлипнула Ксеня.
– То й одружуйтесь, – постановила. – Лише нікуди тебе від себе не відпущу, ми вже старі, нам помочі треба.
Відшуміло, відгуляло весілля, і на подвір`я Михайличенків прийшов зять. Молодим відвели половину хати, і, хоч кухня була спільною, Ксеня почувалася справжньою господинею.
Не вгамовувалась лише тітка Олена – то зять, поголившись, залишає брудну бритву на кухонному столі, то одежу свою порозкидав, то глянув спересердя, то…
– Приймак, – бурмотіла тітка Олена, минаючи Андрія. – Ледащо, – лаялась, коли нелюбий зять, спершись на косу, припалював цигарку.
По селу поповзли чутки.
– А правда, що твій Андрій нічого не робить, лише на дивані лежить і дивиться телевізор?- запитала якось Ксеню сусідка, коли перестріла на дорозі в магазин.
– Та ні, він з батьком на полі від ранку до вечора, – щиро здивувалась Ксеня.
– А правда, що він горілку того, мов воду?- не втихала сусідка. – А потім трощить тарілки і грозиться прибити тещу?
– Хто таке сказав? – знову не могла дійти до тями Ксеня.
– Люди кажуть, – відповіла та. – Твоя мати усім скаржиться, каже, що і з сокирою за нею ганявся.
Роздратована Ксеня поспішила додому.
Андрій саме збирався рубати дрова, котив поліно посеред двору, як до нього кинулась, задихана від бігу, Ксеня.
– Збирайся, підемо жити до твоїх батьків, – сказала люто.
– А чого? Що сталося? – розгубився Андрій.
– Йди, збирай речі, – гірко сказала, – потім поясню.
Андрій знизав плечима, та все ж пішов до хати.
Хутко пакувала речі Ксеня, подумки прощаючись із рідними стінами. Кидала у валізу сукні та сорочки, згорнула з ліжка у вузол простирадло та наволочки. Так, певно, і пішли б, не попрощавшись, якби раптом не нагодилась Олена.
– Ти куди це зібралась? – поцікавилась, схрестивши на грудях руки.
– До свекра із свекрухою, – схлипнула Ксеня.
– Здуріла, – констатувала тітка Олена. – Куди? У ту халупу?
– Ага, – і у відчинену валізу полетів альбом, котрий Ксені колись подарували хресні. Фотографії розсипались по підлозі, під ногою чавкнула пахучою рідиною пластмасова пляшечка шампуню. Ксеня опустилась навколішки і почала збирати фотографії.
– Я ж тобі, доню, добра хочу, – полагіднішавши, гладила її по голові, як малу дитину, тітка Олена.
– Хочете? – Ксенин голос тремтів від сліз. – А брехати на Андрія – це добре? А плітки пускати по селу – теж турбота? Розлучити нас хочете? Не вийде.
– Куди? – загородила дорогу Олена. – В чужу хату, аби люди пальцями тикали? Не пущу, і все!
Ксеня мовчки оминула матір.
Довго гомоніло село про ту оказію. Жаліли і Ксеню, й Андрія, а найбільше дядька Петра, що із такою зміюкою живе. Переказували, що, прийшовши з поля додому і не заставши ані дочки, ані зятя, лише зітхнув і сів вечеряти. “Видно, під добрим каблуком тримає його Олена”, – сміялися люди.
А що ж тітка Олена? Поклялася, що ноги її у сватів не буде. Та народила Ксеня сина, і відтаяла.
Прийшла на хрестини, відвідує, бавить онука. Та все ж на зятя дивиться косо…
Автор Світлана ТРУХАНОВА-ДЗУДЗИЛО. за матеріалами видання “Наш День”
