На початку літа Ганя голову втратила від щастя, а у кінці, якраз після Спаса, мусила до реальності повертатися. Бо Женька-жонатик враз перестав її любити, коли почув, що «тяжка» Ганя. Не балувало її життя до самої старості

Ганю життя не балувало з самого дитинства. Певно, й п’яти їй років не було, коли один за одним пішли зі світу батьки. Трійко старших братів-сестер розібрали родичі, а нею, найменшою, ще довго перекидалися. Бо ж кому потрібен зайвий рот? Так і росла, як билинка при дорозі, нікому не потрібна, ніким не обласкана. То в одних родичів, то в інших.

Вже й усі її подруги заміж повиходили, а Ганя про таке навіть мріяти боялася. Вона була гола-боса, і парубки не поспішали її сватати. А любові і ласки, ой, як хотілося. Мала вже за 20, коли став до неї підбивати клинки жонатий. Й сама не зогледілася, як під чари його попала. Хоча тому Женькові-їздовому й чарувати не тре було: то цукеркою вгостив, то ласкаве слово сказав, то ніжно обійняв та й приголубив… Незвично то все було для Гані, хвилююче. На початку літа голову втратила, а у кінці, якраз після Спаса, мусила до реальності повертатися. Бо Женько враз перестав її любити, коли почув, що «тяжка» Ганя.

– Ну щось зроби, щоб не вродилося! Ви ж, баби, знаєтеся на тому. А мене більш не чіпай, бо…

Бо що він зробить чи що тоді буде – Женько так і не сказав, але Ганя все і так зрозуміла з його тону.

…Через дев’ять місяців знайшовся у Гані синок. Всю свою нерозтрачену любов спрямувала вона на цей маленький згорточок. Її кидало в жар від однієї думки про те, що могла, як і просив Женько, «витравити». Вона і справді тоді прийшла за цим до старої знахарки, заливаючись сльозами. Але та мало не з порогу завернула її, ще й нагримала, що таке надумала зробити. Наказала йти і не зважати на людський поголос.

Крепко в’їлися Гані ті слова. Вона перестала оглядатися і заливатися слізьми через пересуди, а потім і свого Йванка привчила не сердитися за те, що називають його усілякими словами не добрими. Тягнула і ставила його сама і дуже тішилася, що виглядає її син не гірше за інших. Потім помаленьку стала викуповувати у колгоспі хату. Скільки ж то радості було у Гані, коли вона перейшла жити у свою власну оселю!

Роки не пробігли, а пролетіли. Ганя вже давно стала бабусею. Трійко онуків їй подарував Іванко. От-от мала стати прабабусею. На старості Ганя залишилася у своїй хаті одна: син звів свій будинок на іншому кутку села. Одна заміжня онучка залишилася у батьківській хаті, а інша пішла жити до чоловіка. А от онук Сергійко ще був нежонатий, при батьках.

Звикла Ганя до того, що сама собі хазяйка. Поки мала рух, то тримала свою господарку в ідеальному порядку, але рік за роком – і стала вона приставати. Тож коли до неї все частіше навідувався онук та залишався ночувати – була тому навіть рада. Згодом Сергій одружився і попросив вділити їм із жінкою кімнату.

– Бабо, ти ж одна тут розкошуєш, а мені що, на голову до батьків і сестри зі своїм сімейством лізти? – чи то питав, чи то жалівся їй. – Ти не подумай, ми хочемо тимчасово у тебе пожити. Поки свою хату збудуємо.

Шкодувала онука, не відмовила. Та й спочатку добрих роки два жилося Гані непогано. Невісточка молода хоч і не світилася повагою до Сергієвої баби, проте мовчала. Дитинка у них знайшлася через рік – Ганю і просити не треба було, сама бралася глядіти, коли молоді відлучалися. А Сергій тим часом став підступати до баби, що треба було б на нього хату переписати.

– Та я ж на тебе заповіт три місяці тому написала, – кліпала очима баба і геть не розуміла, що від неї хоче онук.

– Нє, бабо, ти тута з себе не клєй, – починав заводити мову Сергій, варто було йому перехилити чарку. Бо під градусом робився несамовитим, себе не контролював, а на ранок часто і згадати не міг, що творив ввечері. – Ми ж тобі з жінкою діло кажем: ти оформляєш на нас дарчу, а ми тебе до останніх днів доглянемо. Тобі що, погано з нами? Бабо, Катька сказала, що буде зі мною розводитися, як ти хату не перепишеш на нас.

Шкода Гані онука. Він як проспиться, і слова наперекір не скаже. Хороший, хазяйновитий. А як жінка покине, то, бідний, геть берега пуститься. Так собі думала-думала, та й врешті пристала на дарчу. Ох і забігали молоді, заметушилися, гроші перепозичили, під саму хату машину підігнали і, як королеву, з вітерцем доставили бабу до нотаріальної контори. Онук з жінкою щебечуть, нотаріус посміхається – Ганя і собі раденька, що так потішила рідню. Підписала документи, а лиш тоді краєм вуха почула, як нотаріус вітає Сергія із вдалою купівлею хати. Але її почали підганяти, бо ж найнята машина чекає, бабу підхопили під руки і вивели бігом.

Ганя дуже швидко зрозуміла, яку дурість зробила. Невістка стала закатувати очі під лоба і нервувати, щойно бабця сунула в літню кухню. Спочатку їй стало мало місця там, потім у власній хаті, а затим і у дворі. Скрізь та «стара карга» заважала. Якось Ганя пожалілася сусідці про свою біду і майже відразу про це пошкодувала. Бо та – добра душа – пішла захищати стареньку, питати, чого її ображають… Тож вдома ображена невістка з онуком влаштували їй такий скандал із штурханиною, що бідна бабця сльозами цілу ніч заливалася.

– Позорити нас надумала, стара! – верещала невістка і трусила перед очима старенької документами купівлі-продажу. – Ми викупили у тебе хату, забирайся на всі чотири сторони. То наша хата! Ти тут ніхто! Твого тут нічого тепер нема!

З тих пір стала боятися Ганя «виносити сміття з хати». Хоча люди здогадувалися, шкодували бабцю і пробували підступитися до молодої сім’ї, давили на совість. Тоді Гані доводилося ночувати у хліві або коморі – таке їй за те влаштовували. А після того, як розлючена молодиця збила 85-літню бабцю з ніг та протягнула її за волосся з кухні у комору – Ганя твердо вирішила піти з цього світу. Увечері стала тихо збиратися, одягнула відкладений костюм і залишила на столі клуночок з кількома тисячами гривень, зібраними собі в останню путь. Але щойно ступила з мотузкою під пахвою у двір, як туди забігла якась жінка і закричала:

– Катько! Біда! Твій Сергій людину позбавив життя!

Посперечався, схопив ніж і… Дали Сергію десять років. Катя після вироку забралася жити до матері, а бабця Ганя ще нічого, доживає віку у своїй хаті. Правду люди кажуть: не було би цього щастя, так нещастя допомогло.

Автор – Юлія САВІНА, за матеріалами видання “Вісник”

Фото ілюстративне з вільних джерел