Моя історія про стосунки із друзями й знайомими починається звичайно, як у всіх. Колись у нас була тісна компанія, де кожен міг набрати тебе у будь-яку хвилину й «забронювати» для власних розмов або пригод. А тепер це все, чесно кажучи, трохи набридло. Мені 34 роки, я сама виховую сина і доньку, роблю кар’єру, і весь цей хаос погуляймо», «я вже біля під’їзду», «а що ти робиш на Новий рік?» почав добряче напружувати.
Якось увечері, о 22:00, мені дзвонить Оля. Вона з тих подруг, які чекають, що ти вислухаєш і підтримаєш, навіть якщо розмова про те, як шеф їй не підвищив зарплату на обіцяні 500 гривень. Я, звісно, розумію її розчарування, але о 22:00 – то не час для фінансових трагедій. Не взяла слухавку, бо вже готувалась до сну.
На ранок отримую від неї повідомлення: «Ну дякую! Могла б і відповісти». Думаю, як чемно їй пояснити, що у мене немає ні сил, ні бажання щодня вислухувати чужі переживання?
І це не єдина ситуація. Не дай Боже у суботу виїхати з дітьми на природу, на той хоча б кар’єр! Обов’язково дзвонить Юля з питанням: куди зібралася? І навіть не просто питає, а нагадує: «Якщо поїдеш кудись, бери й мене, бо моє авто знову у ремонті».
Ніби я автобус чи маршрутне таксі для подружок!
— Слухай, а що ти думаєш на Новий рік робити? – питає Юля у суботу зранку.
— Думаю, просто вдома провести, може, з дітьми фільм подивимось, – відповідаю.
— О, ну тоді вважай, що я з вами, вже вмовила чоловіка відвезти мене до вас!
Я сіла, вражена цією наглістю. Ну, це вже просто анекдот! Я не запрошувала нікого, але у неї, виявляється, вже назрів цілий план. Досвід мене вже навчив: подругам, як Юля, пояснювати немає сенсу. Не допомагає ані «мені треба час для себе», ані «я зайнята дітьми».
А ще Наталка. Її кар’єра — це постійна тема наших розмов, але «розмов» — це м’яко сказано. Її монологи — годинні лекції. Уявіть, працює вона у банку і ледь не щодня пояснює мені нюанси роботи з клієнтами, ніби я у тому банку планую замість неї працювати.
— О, ти не повіриш, сьогодні мала таку сварку з клієнтом, — заводить вона вкотре.
— Можна здогадатися, що клієнти бувають різні, — відповідаю.
— Та ні, це зовсім інше — продовжила вона, не помічаючи, як я дивлюсь на годинник.
В один момент, коли вона почала вже вкотре наводити «стратегічний план розмови з клієнтами», я не стрималася. Зізналася, що не маю жодного бажання продовжувати слухати цю драму. Чомусь вона образилася. Що ж, думаю, починається знайома історія: ще кілька днів образ і тиші, і знову дзвінок.
Після важкого розлучення я дуже хотіла змін. Мріяла про стабільність, гармонію і простір для своїх думок. Але кожен день повторюється. Усі вважають, що я маю звітувати, де й з ким я є, що я роблю й коли планую наступний візит. Навіть на вихідні з дітьми не можу спокійно поїхати на відпочинок, бо є ті, хто «образяться» через мій вибір.
А що як змінити підхід до того? Моя знайома Ірина живе простим принципом: нікого не слухає й робить те, що хоче. Дзвонить виключно у справі, а на зайві балачки не витрачає ні секунди. Навіть колись на зустрічі сказала, що слухає друзів тільки коли нічим зайнятися, що нас усіх трохи збентежило. Але її це не турбує. Вона живе своїм життям і жодних проблем. Можливо, час брати з неї приклад.
Коли Юля знову почала щодня писати, я набралася сміливості відповісти чесно: «Юль, у мене свій план на ці вихідні. Якщо буде час зустрітися — я скажу».
І хоч, можливо подруги образилися, але іноді мені хочеться трохи власного простору. Тепер я: ціную людей, які розуміють мою особисту свободу й не змушують мене бути тою, ким я давно вже бути не хочу.
