На весілля всі дарували конверти, а бабуся – килим, ще й промову дивакувату виголосила, і наказала молодим над ліжком повісити подарунок. Оленка тільки через шість років зрозуміла, який їй дар тоді перепав. Зараз у неї ремонт сучасний, а старий килим так і висить над ліжком

– Оленко, як же я засмучена, що не побувала на вашому з Дімкою весіллі. Як не вмовляла шефа відпустити мене, уперся, ні в яку. Терміни, бачите, у нього підтискають і треба ж, ці терміни припали саме на день вашого весілля. Ось такі міські шефи, ніколи не увійдуть у становище, їхня справа першочергово.

Лариса, шкільна подруга Олени так нарікала, що пропустила таку важливу подію у житті подруги.

– Альон, а баян був? – Не вгамовувала Лариса.

– Ну Ти і запитала, Лорік. Коли це у нас у селі весілля було без баяна? Так пісні репетували, що наступного дня в деяких голоси сіли, а наші сільські тітоньки такі частушки видавали, усі животи від сміху надірвали.

– А махач був? – Лорік, начебто хотіла прожити пропущене весілля подруги.

– Був. Сама знаєш, як у нас у селі кажуть: погане весілля, коли цього не було.

Лариса задоволено посміхнулася.

– І цигани на другий день були? Ну, Оленко, розповідай же, я прямо не можу від цікавості.

–  Були, як без них. Це така хохма, якщо після першого дня голоси сіли від співу і ноги боліли від танців, то другого дня животи надірвали від сміху.

– Ох і молодці ви з Дімкою, живіть тепер душа в душу. Ось Оленко, хоч я не була на вашому весіллі, а ти розповідаєш і мені просто бальзам на душу. Ось, візьми і від мене, скромний мій подарунок, до бюджету вашої молодої родини, – і Лариса простягла подрузі конверт.

– Лорік, не треба, весілля вже місяць, як минуло. Навіщо?

– Візьми, ображуся. Ти ж моя найкраща подруга і Дімку я поважаю. Вибач за цікавість, якщо не секрет, а що вам на весіллі подарували? – і Лариса почервоніла, поставивши своє, як їй здавалося нетактовне питання, але цікавість переважувала етику.

– Та ніякий не секрет. Дімині та мої батьки купили нам ось цей будинок.

– Дім то дивлюся, новий, – вставила Лариса, – пощастило вам, своєю сім’єю з самого початку живете, це дуже важливо, Оленко.

– Ось, Макарові будували будинок для себе, а потім вирішили його продати, та в місто поїхати.

– Ну, а що ще подарували?

– Інші, всі, крім моєї бабусі, гроші подарували, – посміхнулася Оленка.

-Ну, а бабуся що? – Не вгамовувала Лариса.

– Килим, та ще таку промову сказала на весіллі, порадувала нас. “Дорогі мої онуки, дарую вам килим, та не простий він. Ви його повісьте над ліжком, де спатимете і завжди, чи в сварці ви будете, чи в якійсь іншій суперечці, адже всяке буває, а мій килим вас миритиме. Ляжте спати під моїм килимом скривджені і завжди помиритеся, а рано встанете і ніби й не було у вас сварки. Живіть у коханні, поважайте одне одного і поступайтеся одне одному,” – ось таку промову сказала моя бабуся.

– Промова, звичайно, клас, – сказала Лариса, – тільки зараз не вішають килими на стіни, це минуле століття.

– Знаю, Лорік. Тільки, щоб не образити бабусю, ми все ж таки його повісили.

Та ось зайди до спальні, подивися.

– Гарний звичайно, килим. Ось би на підлогу його кинути, здорово було б.

– Знаю, тільки бабуля образиться, якщо ми по ньому ходитимемо. Хай поки що висить.

Сімейне життя Дмитра та Олени йшло своєю чергою. Як і сказала бабуся Олени, всяке буває, але кохання все стерпить, вибачить. Посваряться, бувало, молоді, та спати ляжуть і помиряться. Ніколи вони, звичайно, нічого не пов’язували з бабусиним килимом, а тільки жартували з його приводу: мовляв, бабусин килим нас помирив.

Минуло шість років сімейного життя наших героїв. На той момент у них був п’ятирічний син Павлик, якого всі любили і балували і в сім’ї був лад, а де лад, там і скарб.

І ось Дмитро та Оленка вирішили зробити ремонт у своєму будинку, все оновити на свій смак. Після ремонту будинок придбав сучасний стиль і Оленка запропонувала:

– Дім, давай бабусин килим покладемо на підлогу в кімнаті Павлика. Він вовняний, теплий, добре буде Павлику грати на ньому. Бабулі вже немає, царство їй небесне, не образиться на нас, а то такі гарні шпалери та килимом закриємо.

– Як скажеш Оленка, я довіряю твоєму смаку.

На тому й вирішили.

Та тільки наступного дня, втомлені після роботи, та й від ремонту, знайшла коса камінь і Оленка з Дмитром посварилися. Через дрібниці.

– Альон, приший мені гудзик на сорочці, – попросив дружину Діма.

– Дім, приший сам, мені ще вечерю готувати, втомилася я.

– А я, не втомився? На будівництві цілий день був.

– А я теж не з гулянки прийшла.

– Порівняла, будівництво і з дітлахами хороводи водити.

– Та ти знаєш, що у мене їх у групі тридцять чоловік і це чужі діти, за яких я відповідаю. Ти з одним Павликом залишишся на дві години і то ниєш…

Ну і помчало, варто тільки почати одне одного в чомусь звинувачувати і дорікати.

Спати лягли подружжя злі одне на одного і вперше за весь час не помирило їхнє спільне ложе.

На ранок встали похмурі і намагалися навіть поглядом не зустрічатися, так і пішли на роботу з поганим настроєм.

Увечері Діма прийшов з роботи в неабияк під градусом і скандал у сім’ї тривав.

– Це що ти святкуєш? – Не витримала Олена, – неприємно на тебе дивитися.

– А ти не дивись, мені теж гидко дивитися, як моя дружина через гудзик влаштувала такий сир-бор, – і Дмитро вперше за їхнє спільне життя не ліг у подружнє ліжко, а ліг на дивані у вітальні.

На третій день подружжя оголосило бойкот і не розмовляло одне з одним. Обстановка в сім’ї розпалювалася і жоден з подружжя не йшов на примирення, вважаючи, що він має рацію.

У п’ятницю, в останній день робочого тижня, ноги Оленки не несли її додому. Вона як подумає, що вони з Дімкою два вихідні будуть пліч-о-пліч і відвертатися одне від одного, ні, такого вона не витримає. Піду завтра з Павликом на цілий день до мами, щоб мої очі його не бачили, – вирішила Оленка, – а в неділю генеральне прибирання затію, щоб відволіктися від гнітючих думок.

Зайшовши до хати, Оленка почула якийсь неймовірний гуркіт. Що ще тут відбувається? – подумала вона, – що він там ще творить. Дай Бог мені терпіння. Вона зняла верхній одяг і поспішила на гуркіт, який лунав із їхньої спальні.

Дімка прибивав дерев’яну рейку над їхнім ліжком.

– Що ти твориш?! – крикнула Олена.

– Рейку прибиваю, килим бабусі повішу. Плював я на цю вашу моду. Сказала бабуся, щоб килим висів над нашим ліжком, ось нехай і висить і нема чого тут людям похилого віку суперечити, – і Дімка, не дивлячись на Оленку, притягнув килим з дитячої кімнати і повісив його над ліжком.

– Треба було його почистити, перш ніж вішати, – посміхаючись сказала Оленка.

– А я його пилососом почистив.

-Дім, який же ти … Люблю я тебе, – і Олена присіла на ліжко.

Дімка сів поруч із дружиною, обійняв її, поцілував і посміхаючись промовив:

— Чи діє бабусин килим, Оленко, ніколи його звідси не зніму, навіть не проси.

– Не проситиму. Нехай висить, якщо він такий заговорений.