Приємний літній вечір, я як і багато інших йду з роботи додому, попутно насолоджуючись залишками дня. Біля зупинки бабусі, як завжди, продають те, що вони виростили на дачі або зробили своїми руками. Соковита полуничка в п’ятилітровому відерці привернула мою увагу і так захотілося сильно, що не відмовити. Нічого не вдієш, пішов купувати, але як на зло потрібної суми готівкою не було.
Знаєте, я давно вже користуюся карткою і готівку ношу в тій кількості, щоб мені вистачило доїхати додому. Пригадую, що зараз бабульки отримують пенсію на карту «Ощадбанку». Пропоную перевести гроші на картку. Бабуся якось дуже підозріло поставилася до моєї ініціативи, але номер карти назвала. Відмінно! Подумав я, і перевів їй потрібну суму, а сам пішов додому щасливий і з жаданою полуницею. Насолоджувався я ягідкою недовго. Прийшовши на наступний день на роботу, в офісі мене вже чекала поліція і під білі рученьки доставили до відділку, де мене намагаються звинуватити в розкраданні грошей з банківської карти.
Я дар мови втратив, адже нічого не робив, навіть дорогу на червоне світло давно не переходив, а тут таке. З’ясувалося, що ця бабуся, божий одуванчик, у якої я вчора ввечері купив 5 літрів полуниці, зняла гроші з карти і написала заяву, що я їх викрав. Поліція, звичайно, в усьому розібралася, але мені це коштувало кілька годин життя і купи нервів.
Після всього цього я потім підійшов до тієї бабусі на зупинці, яка знову щось продавала, і запитав її, мовляв, бабусь, як же так? На що мені вона відповіла: «Всім якось жити треба, синку».
Фото ілюстративне з вільних джерел
