«Нагулялася? Не соромно тобі? А чоловіка у зраді звинувачувала, бабієм називала. Скажи, а як тебе назвати після всього?» – Кричала свекруха на все село, а потім і зовсім вигнала з хали Нелю

Неля не розуміла й сама, як вона погодилася на пропозицію своєї курортної подруги Віри поїхати на заміський ставок із двома чоловіками з сусідньої палати. З Олегом і Сергієм, так звали їх, вони разом ходили до джерела за цілющою водою, готували рибну юшку, коли ті поверталися з риболовлі. На курорті Неля вперше, і їй здавалася якоюсь дивною така стрімка дружба з незнайомцями. Те, що вони заходять до них у палату, кличуть у кіно, на танці, які щовечора бувають у приміщенні санаторію.

«Дурненька, ти ж сама казала, що чоловік зраджує тобі з колегою з роботи. Чому ж вірність йому бережеш?», – торохтіла Віра, коли Неля стала сумніватися – їхати їй чи ні. Врешті, погодилася. Сталася витягувати з сумки купальник, нові шльопки, капелюшок. Навела макіяж, підкрутила і так хвилясте своє волосся. Наче на побачення збиралася. Ні, це все справді якось дивно – лише тиждень, як познайомилися з Олегом і Сергієм, а вже вони стали своїми. З ними було якось легко і просто. Як і Неля з Вірою, чоловіки теж були одружені, але Віра зізналася, що у її планах – закрутити з Олегом курортний роман.

«Сергій – теж симпатичний», – підморгнула Нелі, коли вони виходили із санаторію.
Неля не розуміла: при чім тут це? Але Віра лише засміялася, кивнула головою у бік автівки, яка уже чекала їх на вулиці. Нелі аж ноги підкосилися: чому подалі авто не припаркували? Що скаже персонал санаторію, чергова медсестра, вікна якої виходять на вулицю?
«Хлопці про все домовилися і розрахувалися з нею, розумієш?», – шепотіла Віра на вушко розгубленій Нелі.

Теплий вітерець крізь відчинене віконце автівки розчісував локони Нелі. Лірична мелодія, дотик Сергієвого плеча, з яким сиділа на задньому сидінні, якимсь дивним струмом пройняли її наскрізь. Колись вона засуджувала курортні романи, але життя – така дивна річ… Що зарікатися ніколи нікому не треба…

Неля помітила широко розплющені очі Сергія, коли вона зайшла у воду. Що ж тут казати: фігура у неї бездоганна, особливо в порівнянні з кістлявою Вірою вона виглядала красунею.
«Помітила? Сергій поїдає тебе очима», – до неї підпливла Віра і, загледівши розгубленість в очах Нелі, додала: «Не соромся! Ти що, ніколи на пляжі не була? Мені б твої форми!».

Теплі бризки води освіжали тіло, звеселяли душу. Нелі соромно було зізнатися, що вона й справді ніколи не була на пляжі. А про море годі й мріяти. У селі, де постійна робота, не до відпочинку було. Вона б і курорту не бачила. Окрім господарки, працювала бібліотекарем у селі та ніяк не могла змиритися з тим, що комп’ютер замінив людям книгу. Особливо дітям, котрим ця техніка ще й шкодить на здоров’я. Книга, на думку Нелі, дає поштовх для роздумів, вчить спілкуватися, розвиває пам’ять.

Досхочу нахлюпавшись у воді, чоловіки запросили жінок перекусити. Розпалили багаття, запекли шашличок. Сергій відкоркував дороге вино, налив у келих Нелі. Олег – Вірі. Неля давно не була у такому піднесеному настрої. Відколи довідалася, що її чоловік, Михайло, зраджує їй, світ для неї потьмянів. Але чоловікові не сказала нічого. Боялася, щоб не прогнав її, бо йти їй із малою донечкою – Оксанкою було нікуди. Батько рано відійшов у засвіти. До мами, котрої не стало в той день, як Неля народилася. У рідному домі тепер хазяйнує мачуха, в якої є своя донька.

…Якби Нелі сказали, що увечері настане кінець світу, вона повірила б швидше, ніж у те, що біля входу в санаторій її чекатиме Михайло. Щось запекло Нелі всередині.

«Де ти була? На джипі катаєшся? Наша машина тобі уже не підходить?», – він схопив Нелю за руку, а потім з усієї сили вдарив в обличчя.

У відповідь на його голову посипалися сильні кулаки Сергія.

«Додому – не повертайся, чуєш?», – несамовито кричав чоловік, котрий їхав з відрядження через курортне містечко і вирішив навідати дружину.

Не добувши терміну путівки і з тяжким каменем на душі поверталася Неля додому.
На подвір’ї побачила свекруху. Та примружила сердиті очі:

«Нагулялася? Не соромно тобі? А чоловіка у зраді звинувачувала, бабієм називала. Скажи, а як тебе назвати після всього?».

Неля заціпеніла. Боязко наблизилася до свекрухи:
«Не зраджувала я Михайлові. Клянуся вам, мамо!», – вона легенько торкнулася руки пані

Стефанії. Впала перед нею на коліна.
«Встань із колін, безсоромна брехухо! Твої речі вже складені. В сумці. На веранді.

Переночуєш, а вранці забирайся! Щоб мої очі тебе не бачили!», – на всю вулицю кричала свекруха.

Усю ніч Неля не спала. Куди тепер подітися їй з донькою? Як жити далі? Ліпше б не їхала в той клятий санаторій, який не поправив, а навпаки погіршив її здоров’я. У неї піднявся тиск. Боліло біля серця. Тривожило її і те, що Сергій, відгамселивши чоловіка, лишень загострив ситуацію, але до Нелі не підійшов. Не заспокоїв. Не провів на автобус. Тож яка вона зрадниця?

Зранку Неля пішла на роботу, зателефонувала своїй начальниці. Та дозволила їй якийсь час пожити в бібліотеці. А там – видно буде. Може, чоловік зі свекрухою перебісяться і все залагодиться. Але Стефанія і слухати не бажала про Нелю. Не розтанула і тоді, коли фельдшерка сказала, що Оксанці, котра часто хворіє бронхітом, не годиться жити серед книжкового пилу. «Щоб мої очі її не бачили!», – Стефанія була категоричною.

Невдовзі Неля довідалася, що Михайло виїхав разом із коханкою за кордон. Сільський голова надав Нелі невеличку хатину, в якої вже кілька років не було власника. Допоміг зробити ремонт. Часто думала, чому Михайло не повірив їй? Як міг так швидко забути їх з донькою? Чому не вислухав її, не зупинив матір, коли виганяла їх?

Щонеділі разом із донькою Неля ходила до церкви. Щоразу стикалася поглядом із ненависними очима Стефанії, що слідкували за нею. Якось, проходячи мимо Нелі, просичала: «Щоб мої очі тебе не бачили!». Неля завмерла: не годиться ж бо у святому храмі свій норов показувати.

Минуло пів року відтоді, як Неля востаннє бачила Стефанію в церкві. Якось спитала про неї її сусідку.

«Та хіба ви не чули? Немічна вона. Потребує чиєїсь допомоги, а син про неї забув. Жодної звістки не подає. Осліпла Стефанія. Соціальна працівниця її щодня навідує. У дім престарілих хочуть оформити».

Увесь день усе валилося Нелі з рук: гіршого, ніж бути сліпим, мабуть, нема. Картала себе за те, що їй чомусь стало жаль Стефанію. Ту, яка вигнала її з дому з малою дитиною і навіть вислухати не забажала.

Кілька днів Неля ходила, як у тумані. Вирішила піти за порадою до священника, котрий, вислухавши її, сказав: «Не у злобу, а в добро молися за тих, хто ненавидить тебе. Щира молитва не лише виведе тебе на чисті води, але й відкриє істину, що життя наше складається з постійних внутрішніх битв, де вище завжди перемагає нижче. Молися – і молитва підкаже тобі, як маєш чинити».

Однієї неділі, після богослужіння, Неля зібрала пакет з продуктами і разом з Оксанкою пішла в інший кінець села – до Стефанії. Двері у її помешканні були відчинені.

«Хто тут?», – спитала та, коли вони переступили поріг. «Це – ми. Я, Неля, і онука ваша, Оксанка. Прийшла навідати вас. Харчів принесли», – несміливо мовила Неля.

Напружена пауза повисла у повітрі, стискала у скронях.

«Оксанка часто згадувала вас, запитувала, чи ви ще любите її», – продовжувала говорити Неля.

Із незрячих очей Стефанії горошинами покотилися по обличчю сльози.

«Не сподівалася я, що згадаєте про мене. Утім, я й не заслужила такої уваги. Лаяла тебе, проклинала, на весь світ кричала, щоб мої очі тебе не бачили. А тепер не лише тебе, світа Божого зовсім не бачу. У притулок мушу іти».

Неля й не відчула, як із її очей теж потічком покотилися сльози. А потім сплинули на думку слова священника: «Вище завжди перемагає нижче. Молитва підкаже тобі, як маєш чинити».

«Не хвилюйтеся, ми з Оксаночкою не залишимо вас. Будете жити у рідному домі. Лікаря до вас привеземо. Усе буде добре… мамо», – мовила Неля.

«Господь хай говорить твоїми устами, донечко», – захлинаючись слізьми, відповіла Стефанія…

Марія МАЛІЦЬКА, за матеріалами видання “Наш День”

Фото ілюстративне з вільних джерел