Кілька років тому в мене був хлопець. Красивий, розумний, з ним завжди було дуже цікаво. Була проблема лише у тому, що ми різних національностей.
Його батьки були проти української невістки. Він ніколи від мене це не приховував, завжди знала правду. Коли у нас все почало ставати серйозно, ми вирішили все припинити. Він вирішив.
Мені важко було прийняти цей факт, на той момент я зрозуміла, що дуже закохалася. Почалася низка моїх переживань, я не хотіла приймати те, що разом ми не будемо.
Починала писати йому, так, дружньо, але обоє чудово розуміли, що це ні до чого не призведе. Зрештою, одного прекрасного дня він мені сказав:
«Нам треба припинити спілкуватися. Ми не можемо бути разом. Ти ж знаєш”. Хіба могли мене переконати його слова?
Я вирішила поїхати з міста. Добре робота дозволяла перевестися в іншу філію. Не могла жити і шукати його очима. Це вже було схоже на марення. І я поїхала.
Щоправда, ефект від переїзду вийшов прямо протилежний: у чужому місті, не маючи практично знайомих, я приходила у свої чотири стіни додому і думала про нього. Надворі було літо.
Раз на місяць я зривалася і писала йому про те, як люблю, про те, як не можу без нього. Він мовчав. Поряд із моїми переживаннями, почалися проблеми на роботі.
Я вирішила їхати до Києва. Перебравшись до столиці і підлаштовуючись під її шалений ритм, я трохи заспокоїлася.
За півроку я познайомилася з чоловіком. Вперше за півтора роки, мені став хтось цікавий. Ми почали зустрічатись. І що далі, то більше я закохалася. Повне порозуміння, кохання.
Читайте також: Чоловік покинув із трьома дітьми, знайшов молодуху, коли отримав велику посаду, та багато грошей
Немає перешкод із боку батьків. Усього того, що було в минулих відносинах. Поступово я забула про минуле.
І ось, дзвінок. Я одразу впізнала його голос. Мене трясло, але серце не тьохнуло. Поговорили, розповів, що його батьки таки одружили його з тією, що вибрали самі. А у мене? У мене все добре.
Домовилися підтримувати зв’язок, хоча я не бачила сенсу в цьому, було дивно, що нічого не відчуваю. Все б так і закінчилося, якби цього тижня не пролунав дзвінок від нього, і він не запропонував зустрітися.
Був у відрядженні. Я погодилась. Боялася цієї зустрічі, не тому, що може щось початися, а тому, що могло “йокнути”, а це означало, що почуття до мого чоловіка не щирі до кінця, ми готуємося до весілля, а це на все життя.
Але не “йокнуло”. Так, він був так само гарний, розумний, ми не бачилися 3,5 роки. Він трохи подорослішав. Розмова була мила, тепла, про нього, про мене, але він був чужий.
Просто старий знайомий, якого приємно бачити, але ні як не чоловік, якого колись любила. Наприкінці зустрічі він сказав: Мені було нелегко.
Постійно стримував себе, щоб не дзвонити та не писати. Особливо коли ти мені писала, але те, що ми розійшлися, — єдине правильне рішення». І він правий.
Моя розповідь про те, що навіть найсильніші почуття з часом минають. Але не плутайте, любов, яка крім сліз та перешкод нічого не приносить і любов, де люди просто люблять, не дивлячись на проблеми, національність.
Вони просто люблять і це їхній головний захист.
А яка ваша порада у такому випадку? Чи відчували щось подібне?
Світлина, Олександри. Подарунок.
