“Наш роман відбувався під пильним оком його дружини”: Щоб не втратити роботу, Анатолій позалицявся до самотньої жінки

Самітній Мандрівник

Під ноги падали краплі вікон. Теплі квадратики творили жовту мозаїку. Вони нагадували Ксені дитячу гру в класики. А ще вони схожі на дивовожні зорі. Цікаво, подумала, зорі падають самі, чи їм потрібний особливий дозвіл, аби не порушувати святі правила Небес?

Ксеня не поспішала. У квартирі порожньо. Лише телефон озивається часто. Усім щось потрібно. Переважно, турбують чужі люди. Рідних стає менше. Кожен рік викрадає подруг, друзів, знайомих, родичів. Одні – у далекі світи, інші – у вічність.

Ксеня подумки повернулася до нинішнього побачення з Анатолієм. Наче дівчисько збиралася, крутилася перед дзеркалом. Щойно минула сороківка. Але кохання не запитує про статус, вік, освіту.

Анатолія помітила здалеку. І те, як нетерпляче він позирав на годинник. Ксені не бачив. Зате вона запримітила, як перекочувала його обручка з правої руки на ліву. «То де ж її місце?» – подумала.

– У тебе є сім’я? – запитала зненацька.

Анатолій здивувався:

– Ти знаєш? Я все поясню

– А потрібно?

– Розумієш, Ксеню, ти мені стала не байдужою. Я навіть не міг подумати. Це все моя дружина. Ти мені допомогла виплутатися з проблем. Я боявся втратити свою посаду. Пробач. Дружина сказала, аби я позалицявся до тебе. Ти – жінка самотня. Увага, мовляв, сподобається.

Ксеня не могла повірити почутому. Невинне запитання відкрило їй очі.

– То наш роман відбувався під пильним оком твоєї дружини, з якою ти, начебто, три роки розлучений? Що ж, ти гарно грав свою роль. Тобі в актори треба було піти, а не в чиновники. А дружині – в режисери. Цікаво, твоя посада дорожча для тебе, чи для дружини?

Ксеня кепкувала подумки з себе: якби комусь розповіла б таке, не повірив би. Ось тобі й маєш запізнілу романтику.

– Ксеню, що я повинен зробити?

– Йти додому, до дружини.

– А ти?

– Анатолію, уяви, що мене ніколи не було в твоєму житті. Я не допомагала тобі рятувати посаду. Я ніколи не чула про твою дружину. І ніколи тебе не знала.

Ксеня відчувала: цей вечір довго болітиме. Навіть не знає, що це було: обман чи підлість? Чи просто використали її недолугу жіночу долю?

У повітрі пахло бузком і сумом. Усміхалися великими жовтими очима чужі вікна. У її ж вікнах – темінь. Подруги заздрили: все ти, Ксеню, маєш – квартиру, чудову освіту, «дорогу» роботу. А коханий знайдеться.

Хіба вона винна, що колись вибрала Сашка з паралельного класу? І хіба винен Сашко, що не сподобався її батькам? Для них він був звичайним хлопчиськом. Але не для Ксені. Він так гарно розповівдав про самітнього Мандрівника. Ксеня не запитувала, сам придумав, чи десь прочитав. Швидше, то були його фантазії. Вона любила бродити разом із Мандрівником його світами. І їй було байдуже, що матір хлопця гарує на заводі, а батько риє бульдозером котловани під нові будинки. І що Сашко ходить у старих кедах і короткуватих штанах.

Ксенині батьки – інтелігенція. Матір купує доньці гарненькі взувачки і одяганки. Батько возить щоліта своїх дівчат до моря. Однокласникам годі зрозуміти Ксенину дружбу з Сашком. Коли ж дізналися батьки, заявили категорично: цей хлопець тобі у товариші не годиться. Ні краси, ні багатства! З таким навіть в кіно соромно піти. Інститут, кар’єра, вдале заміжжя – таким мало бути її майбутнє.

Вуз Ксеня закінчила, влаштувалася на гарну роботу, зробила кар’єру. Стала для багатьох потрібною людиною, яка може допомогти, вирішити, виручити. А ось третього пункту виконати не вдалося. У залицяльниках батьки шукали гандж. І знаходили. Це означало – відставка. Згодом не стало батьків. Не стало й нормальних залицяльників. А, може, Ксеня їх не бажала помічати.

А Сашко, як і його Мандрівник, подався у світи шукати заробітків і щастя. Ніхто не відав, як упевненій, діловій, вродливій Ксенії Георгіївній інколи не вистачало невпевненого, розгубленого і незграбного хлопця з паралельного класу.

Анатолій. Насмішка долі. Якби ж то можна відразу все забути! Добре, що про її роман ніхто не знав.

Як то казав Сашко? Не бійся свого недобудованого світу. І не втомлюйся вірити, що між зорями і роками витає постать Мандрівника. Він знає про твоє існування, і якщо твоя душа ще може вити гнізда для запізнілих втомлених птахів, це значить, вона бажає польоту. Мандрівник покличе її. Лише б дyша почула цей поклик.

Ох, Сашко, і за що тобі вчителі ставили трійки?

Майже рік тому Ксеня зустріла Сашкову матір. Постаріла.

– Як ви, Ксеніє? – запитала. – Чула, люди вас поважають.

– Не називайте мене на «ви», – попросила.

– Як батьки?

– Уже немає.

Про Сашка запитати не наважувалася. Але якось через силу вийшло:

– Як Саша? Де живе?

– Далеко живе. Приїжджає рідко. Все у нього ладиться. Роботу гарну має. Нам, пенсіонерам, підсобляє. Кличемо додому. Але він житло собі справив на новому місці. Пора б і сім’ю мати. Сашко віджартовується, не старий, мовляв, устигне.

Він устигне, а вона, Ксеня?

– Ксеніє! – гукнула Сашкова мати, після того, коли вже попрощалися. – Зачекай…те. Запишіть номер Сашкового телефону. На всяк випадок.

Скільки разів вона дивилася на рядочок цифрів. Скільки разів пробувала набрати їх. А якщо слухавку візьме жінка? Сашко не одружений, але це не означає, що він не може з кимось зустрічатися. Зрештою, хто тепер для нього Ксеня? Юначе захоплення, про яке, може, й не згадує.

Мандрівник любить пити воду з колодязя-журавля. Ти бачила такі колодязі? Вони схожі на птахів, які не втомлюються стояти на одній нозі. І не відчуватимуть втоми доти, поки з колодязів братимуть воду.

Ксеня дивувалася, що так добре пам’ятає Сашкові казки.

Якось запитала:

– Мандрівник вміє кохати?

– Він самітній. Його кохання загубилося серед віків і доль. Але він допомагає шукати його іншим.

– Як?

– Підказує, коли відчинити двері до серця. А ще Мандрівник вважає, що наші втрати і розчарування є кроком до чогось нового, кращого.

Ксеня знала, що хутко не засне. Спогади про Сашка і витівка Анатолія млоїли дyшу.

Сашко, Сашко. Філософе-трійочнику, де ж шукати твого Мандрівника? Як отримати його підказки? Чи їх розуміють лише сімнадцятирічні?

Сашковий номер телефону вивчила напам’ять. Перша цифра, друга, третя. Один гудок, другий, третій.

– Одинокий Мандрівник – це міф, казка, правда? – запитала, коли зняли слухавку.

Серце билося сполоханою птахою. Очі плакали.

Пауза.

Читайте також: За три дні до весілля в село приїхала жінка з вaгiтнoю дівчиною: “Ваша дівка ще знайде когось, а моя на вoсьмoм мiсяцi вже”

– Ксеню, ти???

– Сашко, пробач, що турбую. Вже ніч. Я не повинна

– Я вилечу післязавтра. Чекай мене.

Автор – Ольга ЧОРНА

За матеріалами видання “Наш День

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram