Я сиділа на кухні, насолоджуючись ароматом свіжозвареної кави, коли крізь відчинене вікно почула дзвінкий сміх дітей. Виглянула на вулицю, а там мій син з подружкою Оленкою, сусідською дівчинкою, копошаться у пісочниці. Їхні маленькі рученята старанно будують пісочні замки, а на обличчях сяє непідробна радість.
Мене завжди тішило спостерігати за тим, як мій трирічний малюк знаходить спільну мову з іншими дітьми. Він був таким щедрим, завжди пропонував свої іграшки, навіть якщо ніхто цього не просив. Але саме цього ранку щось пішло не так.
З сином на прогулянку щосуботи завжди ходить мій чоловік Ігор. Я можу трохи розслабитись та відпочити. Я допила свою вранішню каву і в гарному настрої приєдналась до своєї сім’ї. Ми з чоловіком мовчки сиділи, спостерігаючи за грою дітей, коли раптом Оленка вирішила забрати трактор нашого сина.
Це був той самий трактор, який ми купили йому на його третій день народження. Він був його улюбленою іграшкою і я бачила, як його очі злякано розширилися, коли він зрозумів, що трактор у нього забирають.
Син спробував спокійно попросити Оленку повернути іграшку, але та просто відвернулася й продовжила грати, наче нічого не сталося. Я вже хотіла втрутитися, коли мій маленький герой, зібравшись з духом, підійшов та просто забрав трактор назад. Він зробив це так спокійно й впевнено, що я ледве стрималася від того, щоб не заплескати у долоні.
І тут сталося те, чого я ніяк не очікувала. Чоловік, який завжди був прихильником “правильного” виховання, раптом підвівся, підійшов до сина та забрав у нього трактор. Він повернув його дівчинці, промовивши:
— Треба ділитися, синку.
У мене аж закипіла хвиля обурення. “Ділитися?!” – думала я. “З якої радості? Чому ж тоді Оленка не ділиться своїми іграшками?”
Я згадала, як мій син неодноразово пропонував іншим дітям свої іграшки, як він приносив своїм друзям на майданчик. Це були найкращі машинки, а тепер бачу, що його змушують віддавати своє, навіть коли ніхто цього не просив. У мене серце стислося від образи за малюка, коли він, зляканий та розгублений, подивився на мене. Я не стрималася й вирішила сказати все чоловіку просто там, на очах у дітей.
— Ігорю, що ти робиш? Хіба ти не бачиш, що Оленка забрала іграшку без дозволу? Наш син просто захистив себе. Чому він має ділитися, коли з ним не хочуть ділитися? Це несправедливо! – мої слова зірвалися з вуст швидше, ніж я встигла їх обдумати.
Ігор стояв переді мною, мовчки, з відвертим нерозумінням в очах. Він хотів відповісти, але його обличчя лише спалахнуло від гніву, але він стримався, щоб не сваритися на очах у людей. Чоловік швидко відвернувся, бурмочучи щось собі під ніс та сів на лавку. А син залишився стояти на місці, повністю спантеличений тим, що сталося.
Я сиділа на лавці, намагаючись заспокоїти себе, але мої думки крутилися навколо того, що сталося. Чи не поспішила я з висновками? Може, треба було все обговорити пізніше? Але як можна мовчати, коли бачиш таку несправедливість?
Увечері, коли наш син вже спав, я нарешті вирішила ще раз поговорити з чоловіком. Сіла поряд з ним на диван та спокійно сказала:
— Я думаю, що ми маємо вчити сина справедливості. Ділитися — це добре, але тільки тоді, коли це взаємно. Ти ж не змушуєш когось ділитися своїм телефоном чи автомобілем просто тому, що тобі цього захотілося, правда? То чому ж наш син має віддавати своє?
Ігор уважно слухав мене, його очі вже не були такими суворими, але він все ще мовчав. Можливо, він усвідомив, що справедливість — це не завжди ділитися. Часом це відстояти свої права, навіть коли тобі всього три роки.
Я залишила його наодинці з думками, але тепер знала одне: ми всі вчимося на своїх помилках. І цей день стане для нас уроком. Життя не завжди буває справедливим, але ми маємо навчитися знаходити баланс між добром та власними кордонами.
