Усе почалося з того, що я повернулася додому після важкого робочого дня й відчула, що щось не так. Точніше, почула. З коридору долинало кукурікання, а по підлозі видно було сліди дрібних лапок. Я насторожилася та коли заглянула у вітальню, побачила Оленку — нашу старшу доньку — яка тримала на руках двох півнів.
— Ти що, курятник вдома відкрила? — з сарказмом запитала я, хоча ситуація вже починала викликати підозру, що це далеко не жарт. Олена лише підморгнула й відповіла:
— Та це не я. Сусідські хлопці притягнули додому двох курчат, щоб вони, коли виростуть несли яйця, але пташенята виросли у великих півнів.
Птахи просто забігли до нас в гості, коли Оленка відкрила двері.
У нашому будинку завжди було весело, особливо коли хтось із сусідів вигадував чергову дивну ідею. Але коли на другому поверсі сім’я Олександра й Наталки вирішила завести не одну, а одразу трьох собак, це було справжнє випробування для всіх мешканців.
Зранку й до пізнього вечора з їхньої квартири лунало постійне гавкання. Собаки гавкали на все: на двері, на сусідів, на тінь, що випадковий голос у під’їзді. Олександр і Наталка пояснювали це просто: мовляв, собаки — найкращі охоронці. Хоча хто б хотів красти в них ту стару радянську стінку, яку вже давно час було викинути?
Але найгірше почалося, коли зверху до нас переїхала бабуся Олена Василівна. Вона була доброю, але трішки дивною: вирішила виховувати вдома хворого онука й для його одужання завела козу на балконі. Так, козу! Вона вважала, що свіже молоко лікує. А оскільки коза не дотримувалася жодних правил і мекала коли їй було потрібно, весь наш будинок перетворився на суцільний цирк. Кожного дня з п’ятої ранку було відчуття, що прокидаєшся у зоопарку.
Ми на це не дуже звертали увагу, адже наші діти бувають голосніше за тих півнів та кіз о п’ятій ранку. Але моя свекруха — жінка старого загартування у поважному віці. Вона завжди прагнула тиші, спокою й порядку. Вважала, що тиша — це благодать, а шум — початок катастрофи. Але після того, як ми з чоловіком одружилися, все змінилося. Коли у нас з’явилися Микола та Олена, здавалося, що для свекрухи це стало справжнім випробуванням. Діти, як і всі діти, постійно шуміли, бігали, кричали, гралися, а іноді й вночі погано вкладалися спати, через свої вигадки та ігри.
Якось ввечері я сиділа з мамою на кухні й ми говорили про все це безладдя.
— Ларисо, — сказала вона, серйозно дивлячись на мене через окуляри, — я вже не витримую цього шуму. Спочатку діти, потім ці кури, ще й ця коза зверху! А коли йдеш сходами, сильно відчувається запах з тридцять п’ятої квартири, через їх собак. Я хочу продати квартиру і переїхати у спокійне місце. Вже набридло жити в цьому божевільному зоопарку.
Ми з чоловіком переглянулися. Його мати була завжди стриманою, але зараз її слова прозвучали як вирок. Що ж, доведеться приймати рішення.
Через тиждень після цієї розмови ми таки вирішили: продавати квартиру. Свекруха знайшла оголошення про продаж невеликої однокімнатної квартири в новому будинку на околиці міста. Там було тихо, спокійно і, головне, жодних півнів чи кіз. Ми викупили у неї частину квартири, а решту — вона додала зі своїх заощаджень і купила собі нову оселю. Ми залишилися у старій квартирі, але вже без свекрухи.
Тільки ось життя має свою іронію. Через кілька місяців ми отримали дзвінок від неї. Виявилося, що її нова квартира розташована над тренажерним залом, де щодня зранку до вечора лунали гучні заняття фітнесом. Музика гепала так, що стіни дрижали, а над нею ще й жили молоді сусіди з чотирма малими дітьми, які постійно бігали й голосно кричали.
— Ларисо, — сказала бабуся телефоном, — тепер я розумію, що ваш шум був для мене не таким уже й страшним. І цей будинок… ну, він був рідним.
Ми з чоловіком лише переглянулися і посміхнулися. Що ж, іноді те, що здається катастрофою, виявляється просто маленькою неприємністю в порівнянні з чимось більшим. Життя навчило свекруху, що, можливо, спокій не завжди там, де ти його шукаєш.
Того дня я вирішила провідати маму. Вона зустріла мене з обіймами й сльозами на очах. І хоча ми не сказали одна одній ні слова, все було зрозуміло і так: іноді варто прийняти шум і безлад, бо це все — частина життя, від якої не втечеш.
Свекруха повернулася до нас наступного дня. І коли почула кукурікання півня зранку, то тільки засміялася.
