Я завжди вважала, що справжня дружба — це коли не важливо, скільки кілометрів вас розділяє, коли не важливо, де ви зараз знаходитесь, бо між вами є щось більше, ніж просто відстань. Я мала таку дружбу з Яною. Ми завжди були настільки близькі, що жартували: “Мабуть, ми загублені сестри, яких переплутали ще у дитинстві”. Вона розуміла мене, як ніхто інший.
Яна була для мене тим самим теплом, якого я ніколи не відчувала поруч із рідною сестрою чи навіть з двоюрідними. Це було щось особливе і я жартома питала в мами:
— Мам, а ти точно від мене нічого не приховуєш? — усміхалась, знаючи, що вона тільки кивне головою.
Наші стосунки були чудовими до того моменту, як Яна разом із чоловіком не переїхала жити до Німеччини. Я розуміла її — нове життя, нові можливості. Спочатку ми підтримували контакт, як і раніше. Ділилися новинами, продовжували разом працювати над спільними проєктами. Але з часом я почала помічати, що щось змінюється.
Одного разу я купила кілька нових книжок й вирішила переслати їх подрузі, адже знала, як вона любить читати. Вона була вдячна, як завжди, але я відчула якусь віддаленість у її словах. І коли вона одного дня написала мені повідомлення: “Я скоро збираюся у відпустку. Запросиш у гості?” — я зраділа. Ми не бачилися цілий рік і я була у захваті від думки, що нарешті зможу обійняти її, поговорити, як колись.
— О, чудово! Звісно, приїжджай, — відповіла я радісно. — У мене є ще гарні новини. Пам’ятаєш, я тобі казала, що ми будинок у селі купили? Так от, приймай вітання — ми таки встигли завершити ремонт до зими, хоча, чесно кажучи, він ще не закінчений повністю. Але запрошую на новосілля!
— Це чудово! — відповіла Яна. — Обов’язково приїду, заодно й нові книжки заберу.
Я навіть відчула трохи іронії у її відповіді, але не надала цьому великого значення. Ми домовилися, що вона приїде через кілька місяців, але з часом щось змінилося. Минув місяць, потім ще один, і Яна почала вигадувати різні причини, чому вона не може приїхати. Спочатку це була робота, потім — сімейні справи, потім — здоров’я чоловіка.
Я почала переживати. Може, я їй більше не потрібна? Може, у неї в новому житті з’явилися нові друзі, нові турботи, а я залишилася у минулому? Ми продовжували спілкуватися телефоном, але ці розмови вже не були такими, як раніше. Вони стали холоднішими, наче між нами з’явилася невидима стіна.
Одного дня, коли черговий її візит знову не відбувся, я не витримала й написала:
— Яно, що відбувається? Ти постійно відкладаєш приїзд. Я щось зробила не так?
Повідомлення довго залишалося непрочитаним. Коли вона нарешті відповіла, її слова були короткими й сухими:
— Олено, ти все перебільшуєш. У мене просто багато справ. Ми вже не діти, кожен має свої пріоритети.
Ці слова торкнулися глибоко мого серця. Як це — “свої пріоритети”? Хіба дружба більше не важлива? Хіба я не була тим пріоритетом для неї всі ці роки?
Наступного разу, коли ми розмовляли телефоном, я вирішила підняти цю тему прямо:
— Яно, — почала я обережно, — ти якось віддалилася. Я розумію, життя змінюється, але ти ж завжди була для мене, як сестра.
Вона мовчала кілька секунд, а потім сказала:
— Олено, не треба драматизувати. Я живу в іншій країні, у мене інші турботи. Ми просто дорослішаємо.
— Ти хоч розумієш, як це звучить? — у моєму голосі з’явилося більше емоцій, ніж я планувала. — Ми завжди були близькими. І що, тепер відстань все змінює?
Яна зітхнула й відповіла, холодно та стримано:
— Можливо, відстань дійсно має значення. Але це не означає, що я тебе менше ціную. Просто… життя йде далі й треба вчитися приймати це.
Я опустила телефон й відчула, як сльози підступають до очей. Хіба такою була наша дружба? Хіба це та сама Яна, яка завжди підтримувала мене, яка сміялася разом зі мною? Яна, яка колись сказала: “Нас нічого не розлучить”?
Час минав і я почала розуміти, що інколи люди змінюються, навіть якщо цього не хочеш. Ми можемо бути близькими, а потім відстань, будь вона у кілометрах чи в емоціях, може все зруйнувати. І, можливо, це нормально. Можливо, це просто ще один урок життя. Але серце все одно боліло.
