— Настю, чому ти не платиш мої кредити? — обурилася мати.
Настя сиділа на кухні, попиваючи гречаний чай. За вікном давно стемніло. Денис уже спав, з роботи завжди втомлюється. Лєрка там у своїй кімнаті. Ну, Настя сподівалася, що спить. Чути було лише гул холодильника та шелест листя за вікном.
Настя втомлено провела рукою по волоссю. Сьогодні був важкий день на роботі. А попереду маячило ще більше обов’язків. Телефон раптом завібрував на столі. Перш ніж глянути на екран, вона вже знала, хто дзвонить.
— Привіт, мамо, — зітхнула Настя, піднімаючи слухавку.
— Привіт, доню. Як ти там, на роботі все добре?
— Усе нормально, втомлююся трохи, але це звична справа. А ти як? — Настя відповіла, намагаючись бути ввічливою, хоча відчувала, що розмова не буде легкою.
— Та ось, усе нормально. Тільки от… — Дарія Семенівна зробила паузу.
— Що сталося, мам? — спитала вона, хоча вже знала відповідь.
— Ти знаєш, у мене знову проблеми з банком… — продовжила мати. Голос одразу став жалібним. — Не встигла виплатити останній кредит вчасно. Вони тепер мені щодня дзвонять. Кажуть, що будуть відсотки збільшувати.
Настя заплющила очі, притиснувши телефон до вуха. Ситуація повторювалася знову і знову — і це її втомлювало. Вона намагалася допомогти матері вже не раз, надсилала гроші, просила її бути обережнішою з фінансами. Але щоразу все закінчувалося однаково: нові борги, нові прохання.
— Мамо… Я ж тобі вже допомагала. Ти ж знаєш, що в мене теж іпотека, мені треба свої борги платити.
— Ну що ти починаєш, Настю, — голос Дар’ї Семенівни миттєво змінився. — Я ж твоя мати, мені без тебе ніяк. Що, тобі шкода, чи що?
— Та не шкода, мам. Але я не можу весь час за тебе платити. Я ж не банк. — Настя відчувала, як наростає роздратування. Вона ніколи не вміла говорити з матір’ю прямо. Завжди боялася її образити.
— Гаразд, усе переведу, — зітхнувши, сказала вона.
Та все знов повторювалося.
Минуло кілька місяців. І ситуація та сама. Телефон завібрував. На екрані висвітилося «Мама». Настя зітхнула, передчуваючи недобре. Цей дзвінок нічого доброго не віщував.
— Алло, мам?
— Настю, ти де пропадаєш? — різко сказала Дар’я Семенівна. — Я тобі дзвонила, дзвонила…
— Я на роботі була, мам. Ти ж знаєш, у мене нарада за нарадою, — спробувала м’якше відповісти Настя.
— Я тобі цілу годину не могла додзвонитися! — не вгавала Дар’я Семенівна.
— Що сталося?
— Що сталося, що сталося… — пробурчала мати. — Пенсію затримали, а мені кредит платити завтра! Ти ж знаєш, що в мене кожна копійка на рахунку.
Серце Насті стиснулося. Знову кредити. Ця нескінченна історія тяглася вже кілька років. Дар’я Семенівна, набравши мікропозик, обіцяла «скоро все повернути». Та справа взагалі нікуди не рухалася.
— Мам, скільки тобі треба? — приречено спитала Настя.
— Та там трохи залишилося, — ухильно протягла Дарія Семенівна. — Десять тисяч.
Настя стиснула зуби. Десять тисяч гривень. А в них із чоловіком ще іпотека, яку ніхто не скасовував. І у відпустку з’їздити б хотілося. І так вона відкладала вже другий рік…
— Мам, я ж тобі минулого місяця давала гроші. І позаминулого теж.
— Ой, знайшла що згадувати! Нібито матері допомогти! — спалахнула Дар’я Семенівна. — Я тебе ростила, годувала, поїла…
— Мам, давай не треба, — втомлено перебила Настя. — Переведу тобі гроші завтра вранці, добре?
— А сьогодні ніяк?
— Мам, я сказала — завтра! — Настя намагалася говорити спокійно. — Мені треба ще доїхати до банку.
— Ну і що, зараз не можна? — не вгавала Дарія Семенівна. — Інша б дочка на твоєму місці…
— Що — інша дочка? — Настя вже не могла стримувати роздратування. — Що б вона зробила, мам? Купила б тобі трикімнатну і пахала на двох роботах?
— Настю! Як ти розмовляєш із матір’ю?! — обурилася Дар’я Семенівна. — Я, між іншим, усе життя на тебе поклала! Що це за розмови такі? Хто тебе так налаштував проти мене? Денис твій увесь, так? Настю, чому ти не платиш мої кредити? Ти ж дочка, ти повинна допомагати!
— Мамо, я не зобов’язана за тебе платити, — сказала Настя тихо, але твердо. — У мене своя сім’я, свої зобов’язання.
— А я тоді хто? — уїдливо перепитала Дар’я Семенівна. — Ти про мене подумала хоч раз?
— Мам, ну я скільки вже платила за тебе. Тобі треба самій навчитися керувати своїми фінансами.
— Ах, ось як, значить, — холодно промовила Дар’я Семенівна.
Настя важко зітхнула. Усередині все кипіло — від образи, від безсилля, від утоми. Ці розмови з матір’ю завжди закінчувалися однаково. Вона почувалася поганою дочкою, егоїсткою. Але як уже набридло все це.
— Мам, я не хочу з тобою сваритися. Але скільки можна? Я працюю день і ніч, щоб розплатитися за свою квартиру. У мене свої витрати. Донька, зрештою.
— То значить, ти вирішила кинути матір? — Дарія Семенівна підвищила голос, уже майже кричачи.
— Мам, ти доросла людина. Сама кредити брала, сама й повертай.
І тут тиша. Дар’я Семенівна раптом різко поклала слухавку.
Минуло кілька днів. Мати не дзвонила. Настя чекала, що мати знову вийде на зв’язок — з новими звинуваченнями чи проханнями. Та телефон мовчав. Настя все думала. Може, й дарма вона так із матір’ю? Ну так, негарно чинить мати в неї. Але батьків не обирають.
Якось увечері Денис застав Настю за переглядом старих світлин. На знімках усміхалася зовсім юна Дар’я Семенівна: з маленькою Настею на руках. На тлі квітучої яблуні.
— Гарна в тебе мама в молодості, — тихо промовив чоловік, підходячи ззаду й обіймаючи Настю за плечі.
Та здригнулася, ніби прокинувшись від сну.
— Так, — відлунням відгукнулася вона.
— Ти не переживай так, — сказав чоловік. — Треба було давно їй уже сказати.
Настя зітхнула. Начебто й чоловік правий, а начебто… Така тиша з боку матері була Насті зовсім незвична. Мама раніше хоч раз на тиждень та дзвонила.
Минув ще тиждень. Настя дедалі більше турбувалася. Весь день намагалася додзвонитися до матері, але та не відповідала.
— Слухай, Денисе, давай до мами з’їздимо? — спитала вона чоловіка.
— Звичайно, — одразу підтримав він. — Мало що могло статися.
Усю дорогу до матері Настю гризла совість. У голові спливали уривки фраз останньої розмови. Піднявшись на потрібний поверх, Настя натиснула кнопку дзвінка. Двері відчинилися майже одразу. На порозі стояла Дар’я Семенівна. Вигляд у неї був стомлений, під очима темні кола.
— Мамо, що сталося? — кинулася до неї Настя.
— Нічого, доню, все добре, — втомлено відповіла мати. — Просто трохи застудилася.
Та Настя бачила, що мати щось приховує. На кухні був безлад. Гора немитого посуду, пусті пачки з-під ліків.
— Мам, чому не подзвонила? Я б приїхала, допомогла, — мовила Настя.
— Не хотіла тебе турбувати, — тихо відповіла Дар’я Семенівна. — Ти й так для мене занадто багато робиш.
Уперше за довгий час Настя побачила в очах матері не докір, не образу, а сором.
— Матусю, ну що ти таке кажеш, — прошепотіла Настя, обіймаючи матір. — Ми ж сім’я.
Дар’я Семенівна схлипнула і втупилася доньці в плече. Уперше за довгий час вони обіймалися не скуто, а по-справжньому. Настя гладила матір по спині, намагалася втішити.
— Мамо, пробач, — мовила Настя, коли жінка трохи заспокоїлася. — Я була неправа.
— І ти мене пробач, доню, — відповіла мати. — Я сама винна. Заплуталася зовсім зі своїми кредитами…
— Нічого, мам. Розберемося, — Настя міцно стиснула руку матері.
За чашкою чаю Дар’я Семенівна розповіла, що вирішила влаштуватися на роботу. Аби якось кредити самій виплатити. Вони проговорили весь вечір. Настя допомогла матері прибрати на кухні, разом повечеряли. Уперше за довгий час Настя відчула, що між нею і матір’ю справжнє взаєморозуміння. Ідучи, Настя обняла матір.
— Подзвоню завтра, — пообіцяла вона.
— Добре, доню. Буду чекати, — усміхнулася мати.
Вийшовши на вулицю, Настя глибоко вдихнула свіже вечірнє повітря. На душі було легко й спокійно. Так, проблеми нікуди не поділися. Та тепер вони впораються. Разом. Бо вони — сім’я. І сім’ю треба вміти прощати.
