— Та хто ти тут така, щоб мені щось вказувати? — обурилася свекруха, коли прийшла “тимчасово” пожити у сина з невісткою. Тільки все швидко змінилося.
Людмила присіла на краєчок ліжка й подивилася у вікно. За шибкою накрапав осінній дощ. У квартирі було тихо. Лише чулися приглушені кроки з коридору. Зінаїда Павлівна ходила туди-сюди. Людмила глибоко зітхнула.
Життя з матір’ю чоловіка вже почало обтяжувати. Коли Зінаїда Павлівна переїхала, сказала, що це тимчасово.
— Ну що таке місяць-другий? — заспокоював її Кирило. Та місяць плавно перетікав в інший. І тепер це тривало вже більше півроку.
— Людо! — пролунав голос свекрухи з кухні. — Ти де?
— Тут, Зінаїдо Павлівно, — озвалася Людмила, повільно встаючи й виходячи в коридор.
Свекруха стояла біля плити, тримаючи в руках каструлю. На її обличчі була вічна сувора маска. Здавалося, вона ніколи не знімалася.
— Ти сьогодні суп варитимеш чи мені самій? — з явним невдоволенням спитала вона.
— Я хотіла трохи згодом, — м’яко відповіла Людмила.
— Ну звісно, як завжди, згодом, — свекруха хмикнула. — Усе згодом у тебе. А годувати ж треба зараз.
Люда промовчала. Не мало сенсу сперечатися. Вона відчувала, що свекруха шукає приводу для причіпок, і намагалася не давати його. Минуло кілька годин. Кирило ще не повернувся з роботи. Зінаїда Павлівна сиділа у вітальні, в’язала, щось тихо бурмочучи собі під ніс. Людмила вирішила скористатися моментом і вирушила у ванну, щоб хоч на кілька хвилин побути наодинці з собою.
Людмила стояла перед дзеркалом і дивилася на своє відображення. Очі були втомленими, наче вона не спала кілька днів поспіль.
— Скільки це ще триватиме? — спитала вона себе пошепки.
Раптом двері ванної різко відчинилися. Люда здригнулася.
— Людо, а ти не хочеш витерти підлогу в коридорі? Я там мокрі сліди знайшла, — Зінаїда Павлівна.
— Витру зараз, — стримано відповіла Людмила. Вона вийшла з ванної й попрямувала в коридор. Витираючи підлогу, вона думала, скільки це може тривати. Ось зараз Кирило все одно прийде, натопче.
— Я просто не розумію, навіщо вона тут, — увечері сказала Людмила чоловікові, коли вони сиділи на кухні.
— Людо, ти ж знаєш, мамі нікуди йти, — зітхнув він. — Ну продала ж вона квартиру, куди піде? Поживе трохи — і гаразд.
Кілька місяців тому Зінаїда Павлівна несподівано оголосила, що вирішила продати свою квартиру. Сказала, що хоче жити ближче до природи, в якомусь тихому місці. Людмила й Кирило були здивовані, але не стали заперечувати, що вона тимчасово в них поживе.
Та тільки пошуки квартири якось повільно йшли. Людмила одразу відчула, що щось тут не так. Їй здавалося, що свекруха просто користується їхньою добротою. Та Кирило, як завжди, став на бік матері.
— Трохи! — гірко всміхнулася вона. — Уже більше півроку, Кириле. Півроку, а вона все ще тут і не збирається їхати.
— Ну потерпи ще трішечки, — сказав чоловік. — Не так просто ж нове житло шукати.
— Ну тоді зроби щось. Вона поводиться, як господиня в нашому домі. Ти цього не бачиш? Вона постійно критикує мене, кожну дрібницю! Я вже не можу навіть дихати нормально в її присутності.
Кирило помовчав, а потім повільно встав.
— Людо, ну не треба вигадувати, — і пішов у спальню.
Людмилі було дуже прикро. Не видумуй. Легко сказати. Кирило наче зовсім її не розуміє. Ніби не бачить, як Зінаїда Павлівна методично, день за днем отруює їй життя.
Вранці Людмила прокинулася з важким почуттям. Приснився страшний сон. Ніби вона намагалася вирватися з липкого павутиння, але хтось невидимий тягнув її назад. На кухні вже щосили господарювала Зінаїда Павлівна. Від запаху смаженої риби Людмилу занудило.
— Доброго ранку, — буркнула вона, наливаючи чашку кави.
— Доброго-доброго, — з удаваною бадьорістю озвалася свекруха. — Яєчню тобі посмажити?
— Дякую, не треба, — Людмила поморщилася. Свекруха готувала так, що яєчня перетворювалася на гумовий коржик, який плавав у жирі.
— Ну як знаєш, — фиркнула Зінаїда Павлівна. — Не зрозумію я вас, молодих. Уранці треба ситно їсти!
Людмила мовчки допила каву й попрямувала до дверей. Свекруха додала:
— Людо, ти б сьогодні ввечері раніше повернулася. Я пиріг спечу, посидимо всі разом.
Людмила придушила зітхання. Це означало, що весь вечір Зінаїда Павлівна розповідатиме про свої неіснуючі хвороби. І встигне покритикувати Людмилину страву. Ну і, звісно ж, непрохані поради щодо прибирання.
— Постараюся, — ухильно відповіла Людмила.
День в офісі тягнувся нескінченно. Людмила з тугою уявляла, як повернеться додому, де на неї вже чекає родинна вечеря та колкі зауваження Зінаїди Павлівни.
Коли вона повернулася додому, за столом сиділи Зінаїда Павлівна й Кирило. Свекруха, помітивши Людмилу, багатозначно подивилася на настінний годинник.
— Ну нарешті, — прокоментувала вона. — Ми вже зачекалися.
Увесь вечір, як і припускала Людмила, минув за звичним сценарієм. Свекруха, як заїжджена платівка, повторювала одні й ті самі історії зі своєї молодості, Кирило неуважно кивав, а Людмила з усіх сил намагалася зберегти на обличчі подобу усмішки. Після вечері Зінаїда Павлівна пішла до своєї кімнати, залишивши після себе гору немитого посуду.
— Я не розумію, — прошепотіла Людмила, втомлено опускаючись на стілець, — чому вона не може помити хоча б тарілку за собою?
— Людо, ну не починай, — поморщився Кирило.
— У власному домі я не можу вільно зітхнути. У мене таке відчуття, що за кожним моїм кроком стежать!
Кирило мовчки дивився на дружину.
— Ти ж знаєш, що це тимчасово, — нарешті промовив він.
— Щось уже якось не віриться, — Людмила гірко розсміялася.
— Що ти пропонуєш? — Кирило підвищив голос. — Вигнати її на вулицю?
— До чого тут це! Просто вона повинна зрозуміти, що це наш дім, а не її!
Ніч Людмила провела на дивані у вітальні. Спати в одному ліжку з Кирилом не хотілося.
— Людо, а ти що знову забула купити хліба? — спитала наступного дня свекруха, зазирнувши в порожню хлібницю. — Скільки разів тобі треба нагадувати?
Людмила стиснула зуби, але промовчала. Вона вирішила не втягуватися в чергову нескінченну суперечку. Та всередині вже все кипіло.
— Ти взагалі коли-небудь збираєшся навчитися вести господарство? — не вгавала свекруха, підходячи до холодильника. — Чи так і літатимеш у хмарах?
Цього разу емоції взяли гору.
— Зінаїдо Павлівно, — різко почала Людмила, повернувшись до свекрухи, — я вже не можу більше. Ви постійно критикуєте мене, ніби я якась прислуга. Скільки це може тривати?
Зінаїда Павлівна зупинилася й примружила очі.
— Ти що, забула, хто тут старший?
— Це не ваша справа, — відрізала Людмила, намагаючись не підвищувати голос. — Це наш із Кирилом дім. Я більше не збираюся терпіти ваше хамство.
— Та хто ти тут така, щоб мені щось вказувати? — її голос став крижаним. — Якби не я, ти б узагалі тут не жила.
Тієї ж ночі Людмила зібрала речі й пішла. Кирило намагався її зупинити, але вона була непохитна. Терпець урвався. Людмила переїхала до своєї подруги Галини.
— Людо, ну не можеш ти так себе мучити, — зітхнула Галина. — Нехай Кирило з матір’ю сам розбирається.
Минуло кілька днів. Кирило приходив до дружини щовечора. Умовляв повернутися.
— Поки вона там — я нікуди не повернуся, — твердо сказала Людмила.
А одного вечора на порозі з’явився не Кирило, а Зінаїда Павлівна.
— Людо, привіт, — сказала свекруха. — Можна ввійти?
Людмила кивнула.
— Я вчинила неправильно, — сказала Зінаїда Павлівна. — Ти гарна жінка, Людо. Просто я боялася.
Людмила не знала, що сказати. Перед нею сиділа наче інша Зінаїда Павлівна.
— Боялися чого? — тихо спитала Люда.
— Втратити сім’ю, — відповіла свекруха, і її очі блищали від сліз. — Я ж Кирила сама виростила, і коли він одружився… Не знала, як бути.
Ці слова пролунали несподівано для Людмили. Вона бачила, що перед нею сидить уразлива жінка. Усередині неї щось перевернулося.
Людмила довго мовчала, перетравлюючи слова свекрухи. Їй було важко повірити в щирість Зінаїди Павлівни. Стільки місяців вона терпіла колкі зауваження й критику, що тепер будь-яке її добре слово сприймалося з підозрою. Та щось в очах цієї жінки змусило Людмилу замислитися.
— Нам усім було б легше, якби ви були чесні з самого початку, — обережно зауважила Людмила. — Я ж вам не ворог.
Свекруха кивнула.
— Я розумію, Людо. Я вже знайшла собі нове житло. Через тиждень з’їду.
Такого повороту Людмила не очікувала.
— Ви знайшли квартиру? — з недовірою спитала вона.
— Так, — підтвердила Зінаїда Павлівна. — Надто довго я у вас затрималася.
Людмила вирішила повернутися додому. А Зінаїда Павлівна й справді з’їхала, купила квартиру у сусідньому будинку. Тепер вона стала часто приходити в гості, і невістка була їй рада.
