Наталя Іванівна зібравши трохи речей поїхала в місто. Дочкі вона залишила записку: Ніно, я дуже стомилася. Їду. Ти доросла жінка, мати чотирьох дітей. Впораєшся сама. Дах над головою у вас є, про решту потурбуйся сама. А у мене депресія. І я поїхала її лікувати

На лавочці біля воріт сиділа літня жінка. Сиділа сумно опустивши голову. Наче на плечі їй тиснув важкий тягар.

– Іванівна, ти чого зажурилася? Сталося щось? – поруч присіла сусідка.

– Ой, Петрівна, не питай. Дочка до мене приїхати вирішила. Назовсім, жити тут хоче.

– Ох! До тебе? З дітьми? Жити? У неї четверо начебто, дітлахів то? А чоловік?

– Розлучаються вони. Лаялися-лаялися, і ось тобі. Вона і в місті то не працювала, а тут тим більше немає роботи. На що жити збираються? На мою пенсію? Мені одній ледве вистачає. Щось на душі неспокійно у мене.

Через місяць у Наталії Іванівни стало тісно і шумно. Дочка з онуками просто окупували маленький будиночок бабусі, сильно потіснивши стареньку.

Дочка Наталії Іванівни мала безглуздий характер, на дітей постійно покрикувала. На пропозицію матері почати шукати роботу, відповіла, що після розлучення у неї депресія і їй потрібен час оговтатися.

Депресію дочка лікувала лежачи біля телевізора і поїдаючи пиріжки, які напекла Наталія Іванівна. До обіду приходили зі школи діти і змітали все, що наготувала бабуся. Тепер старенька біля плити проводила більшу частину дня.

– Ну як ти Іванівна? – заглянула якось сусідка – Щось тебе зовсім не видно стало?

– Петрівна, сил моїх немає. Хоч і рідні вони мені, а втекла б на край світу від них. Пенсія в два дня зникає. У погребі вже порожньо стало. Як далі жити не знаю. Нінка моя, замість того, щоб на роботу влаштуватися, з Вовкою зустрічатися стала. Мені, каже, треба особисте життя влаштовувати. А він же, Вовка то, живе з матір’ю, і брат його з сім’єю там же. Значить і його до мене в будинок приведе. Ех, куди ж мені подітися?

– Дааа Наташ, важко тобі ..

До лютого в погребі у бабусі закінчилися всі запаси. Ніна все ще не працювала. Вона проводила майже весь час з новим кавалером і його друзями. За дітей вона не переживала, адже вони з бабусею. А ось Наталія Іванівна влаштувалася в місцевий магазин підлоги мити, хоч якась копійка. Дітей годувати треба.

Продавщиця Олена дуже шкодувала Наталію Іванівну. У такому віці мити підлогу незавидна доля.

– Наталія Іванівна, завтра вихідний. Ви приходите до мене в гості. Подумаємо разом як вам допомогти.

– Ой, Лєночка чим же мені допоможеш? Дочка рідна допомогти не хоче.

– Все одно приходьте. Просто в гості.

– Ну добре, загляну на хвилинку.

На наступний день Наталя Іванівна прийшла до Олени додому. Сіли пити чай.

– Наталіє Іванівно, мені здається вашу Ніну треба трохи провчити. Змусити матір працювати, щоб прогодувати її ж дітей, це ж ні в які ворота! У мене є пропозиція!

– Яка?

– Сестру мою знаєте, Тоню? Вона ж ніби з вашої Ніною в школі вчилася? Вони з чоловіком, їдуть за кордон. І хоч повертатися не планують, про всяк випадок залишають собі невелику квартирку, в нашому обласному центрі. Ви можете там жити скільки захочете. Платити тільки комуналку. Відпочинете від родичів. А, Ніна як одна залишиться, може за розум візьметься!? Що думаєте?

– Спасибі Лєночко! Я згодна. А то сил зовсім немає.

Через тиждень Наталя Іванівна зібравши трохи речей поїхала в місто. Дочкі вона залишила записку: Ніно, я дуже стомилася. Їду. Ти доросла жінка, мати чотирьох дітей. Впораєшся сама. Дах над головою у вас є, про решту потурбуйся сама. А у мене депресія. І я поїхала її лікувати.

Минув рік. Ніна залишившись одна, пішла працювати. Спочатку мити підлогу замість матері. Потім її взяли продавцем. Влітку, разом з дітьми посадила город.

Від матері звісточки не було і Ніна дуже переживала за неї. Зате Наталія Іванівна від Олени знала все про дочку і онуків. Вона спокійно жила в місті, і про свій вчинок не шкодувала.