— Навіщо мені ваші гриби? Заберіть негайно, поки я поліцію не викликала.
— А що не так з ними? – розгублено запитав чоловік.
— Ви зичите мені зле, хочете зі світу звести, щоб у дочки потім квартиру відкупити! – кричала жінка так, що чув весь під’їзд.
— Ми не хочемо вам зла. Хто вам сказав, що нам потрібна ваша квартира? У нас своє житло є. – виправдовувався чоловік.
— Не хочу вас бачити, теж мені сусіди. Не приходьте до мене більше! Знати вас не хочу. – все ніяк не вгамовувалась жінка. Вона демонстративно закрила двері перед чоловіком та ще щось бурмотіла собі під ніс.
Я стояла поряд з чоловіком розгублена з великим кошиком маслюків та не знала, що з ними робити. Інші сусіди, почувши крик на коридорі теж вийшли з дверей своїх квартир. Хтось вже чув всю ту розмову, хтось запитував, що сталося. Всім було цікаво знати подробиці та чому Марія Петрівна, котра була тихенькою квіточкою у нашому домі, так обурилася.
— Олено, що сталося? – запитала сусідка з квартири ліворуч.
Інші теж дивились та чекали пояснень. У будь-якій іншій ситуації, я б не зреагувала, а тут така справа, що треба пристроїти гриби, а ми не знаємо кому. Тому довелось розказувати.
Чоловік голосно промовив:
— Ми з дружиною любимо збирати гриби, ходимо за ними до лісу щосезону. Проте їсти їх не можемо. У дружини алергія, а я їх просто не люблю. Збір грибів у лісі — це наше улюблене хобі та привід провести час разом. Все те, що ми збираємо вже багато років віддаємо дочці. Тільки вона як пів року за кордоном з дітьми та чоловіком. Вони живуть там та працюють і дітей до школи віддали. Син наш не буде ними займатися, йому вони взагалі непотрібні.
Потім я доєдналася до розмови:
— Ми з чоловіком завжди гриби до сестри у село відвозили. Вона їх маринує на зиму. Цього року сестра поїхала до своїх дітей в інше місто, її ще два тижні не буде, а гриби стільки не чекатимуть. Ми б їх продали на ринку, але трохи заблукали у лісі й запізнилися на рейсовий автобус. Довелося кілька годин чекати на зупинці іншого.
Сусіди, вислухавши пояснення, почали потроху розходитися по квартирах. Чоловік продовжив:
— Може, хтось із вас візьме гриби?
— Так, беріть, – підхопила я.
Сусіди якось байдуже поставились до цієї пропозиції. Хтось закрився у своїй квартирі, нічого не сказавши, хтось відмахнувся та пішов.
— Напевно, нікому наші гриби не потрібні, – з відчаєм у голосі сказала я.
Тільки сусідка з квартири ліворуч, спокійно сказала:
— Справа не в грибах, а в тому, що завтра понеділок, робочий день і ніхто не хоче вночі ними займатися.
Тут у розмову втрутилася Марія Петрівна, яка все чула за своїми закритими дверима, та напевно, підглядала у глазок. Вона відчинила двері та промовила:
— Я відразу сказала, що ваші гриби нікому не потрібні. Винесіть їх на смітник!
Мені так шкода стало нашу працю. Так хотілося зробити комусь приємне, але не вийшло. Люди потроху розходились, а ми так і залишилися зі своїми грибами самі на коридорі. Треба було щось робити. Ми у пам’яті перебрали всіх знайомих та друзів, кому могли б підкинути те, що зібрали у лісі, але ніяк не виходило домовитись. Хто з села не повернувся, у кого діти захворіли, хто свою консервацію робить й часу не має, а хто вже спати ліг.
Марія Петрівна знов визирнула зі своєї квартири та запропонувала:
— Давайте я вам допоможу до смітника винести ваші гриби!
Її голос був рішучим, з якоюсь ноткою сміху. Але вона продовжувала:
— Заодно й Тузіка свого вигуляю.
Ми збиралися піти додому, як чоловік почув, що двері під’їзду скрипнули. Він хотів зрозуміти чи зможе пристроїти гриби тому, хто увійшов. Я вже втратила надію й шукала ключ від квартири у сумці, а чоловік, не дочекавшись, поки людина підніметься сходами, спустився назустріч.
То була юна дівчина, проте він запитав:
— У нас є гриби, чи можете ви їх взяти собі? Ми з дружиною їх назбирали у лісі, проте їсти не можемо.
Дівчина подивилась на чоловіка та неочікувано вимовила:
— Я Вас знаю. Ви викладаєте в університеті, де я вчуся. Я бачила Вас там на минулому тижні й подумала, яке знайоме обличчя, де я Вас могла знати. – дівчина не могла зупинитися від емоцій, що переповнювали її, адже не кожен день зустрічаєш викладачів у звичайному житті.
— Так, – підтвердив чоловік, – мені завтра на роботу, а гриби немає куди дівати.
— Давайте я заберу. – запропонувала вона. – Мені завтра тільки на третю пару, то встигну виспатися.
— Куди вам нести? – запитав чоловік.
— У 23 квартиру – відповіла вона.
Там мешкала Марія Петрівна, та сама жінка, через яку весь під’їзд обговорював події сьогоднішнього вечора. У неї онучка жила, поки навчалась в університеті.
Сусіди ще довго вислухували невдоволення Марії Петрівни, поки дівчина возилася з грибами. Нам з чоловіком ніяково стало після цього вечора, але наступного тижня ми знов хотіли йти у ліс.
