Це якийсь абсурд! Вже півтора року зустрічаюся з Миколою і все ще не можу зрозуміти, куди прямуємо. Мені 40, йому — 50. Але що мене найбільше бентежить, так це його незвичайні вимоги. З батьками я ще не знайомилася і він щоразу, як ми підходимо до розмови про шлюб, обмовляється про якесь благословення.
— Я, звісно, розумію, що традиції — це важливо, – кажу я одного разу, сидячи за чашкою кави в кав’ярні. – Але навіщо свати?
— Ну, так, – знизав він плечима. – Треба ж отримати благословення батьків. Це повага, Катю.
Я всміхаюся, але відчула, як більше б’ється моє серце від всього цього. Вік моїх батьків і його приблизно 70-75 років. У мене у голові виникає все більше запитань.
— Хіба не можна просто покликати батьків на чай з тістечками? Чи обов’язково влаштовувати цю епопею зі сватами та благословенням?
Микола знову знизив плечима.
— Так мене виховали, – пояснює він. – Так проявляється повага до родини. Ти ж знаєш, я з села.
В його голосі звучить гордість за власні традиції, які він так відстоює.
Але чому мені потрібно отримувати благословення від його сім’ї? Я уявляю, як він їде до своїх батьків у село. З вікна автомобіля видно, як поле переходить у ліс, а потім з’являється старий будинок, оточений яблуневими деревами. “Бабусю, я привіз дівчину! Скільки разів я про неї тобі розповідав!” – чула я його уявний діалог.
— Чому я повинна отримувати благословення? – виправдовуюсь я в уявній суперечці. – Ми ж не у 18 столітті!
— Мої батьки прості, але щирі люди. Я просто хочу, щоб ти зустрілась з ними та ми всі разом поговорили про наше майбутнє.
— Ну, добре, – кажу я, відчуваючи легке розчарування. – А якщо вони скажуть, що я не підхожу для тебе? Які будуть твої дії?
— Не зважай, – усміхається він. – Я вирішу. Не переживай!
Я вирішую приготуватися до цього візиту. Намагаюся уявити, як це виглядатиме: ми сідаємо за стіл, на якому мій улюблений медовик, під час бесіди його батьки з сумнівом поглядають на мене.
Визначена дата зустрічі наближається, а я все більше нервую. Під час нашої останньої зустрічі, за чашкою кави, я вирішила поставити питання на кшталт:
— А ти впевнений, що твої батьки сприймуть мене нормально? Як ти думаєш?
— У них трішки застарілі погляди на життя, – говорить він з усмішкою. – Але їм буде цікаво з тобою познайомитись. Ти ж для мене важлива.
Після цього я почуваюся ще гірше. Можливо, я врешті-решт дійсно йому не підхожу?
Настає день X. Я, у новій сукні, готова до будь-яких викликів, йдемо до їхнього будинку.
Микола відчиняє двері та я потрапляю у теплий світ, де запах свіжоспечених пиріжків заповнює кімнату.
— Привіт, це Катя, – представляє Микола.
Я відчуваю, як у серці щось стискається.
— Ви, напевно, чули про мене, – намагаюся усміхнутися.
Але реакція батьків викликає в мене тривогу. Мати, витираючи руки об фартух, з недовірою дивиться на мене. Я відчуваю, як червонію. Думка про “благословення” раптом здається мені злим жартом.
Пізніше чую, як на кухні мама каже Миколі:
— Навіщо тобі дружина з міста? У нас тут що своїх дівчат замало? Ще й молодших!
— Але, мама, – говорить він, намагаючись стримати нервозність у голосі. – Я її люблю. Вона не проста дівчина з міста. Вона — особлива.
— Особлива? – іронічно відповідає мати. – Може вона й особлива, але ти ж знаєш, що нам тут потрібно.
— Мама, у нас в Києві зовсім інше життя, – продовжує Микола, але я чую, як його голос починає тремтіти. – Я хочу, щоб ти її прийняла. Щоб ти зрозуміла, як вона важлива для мене.
Відчуття самотності накриває мене, наче холодний вітер у зимовий ранок. Я тихенько виходжу з коридору, намагаючись не привертати до себе увагу, адже слухати все це стає нестерпно.
Микола виходить за мною, тримаючи у руках дві чашки чаю. Він ставить їх на столик біля дверей.
— Все буде добре, – намагається втішити. – Мама просто хвилюється. Вона хоче для мене найкращого.
— Але чому найкраще — це те, що вони вважають правильним? – запитую я, відчуваючи, як сльози знову набігають на очі. – Ти не повинен підлаштовуватися під їхні уявлення. Ти — дорослий чоловік!
— Знаю, але… – зітхає він. – Мені важливо, щоб ти була з ними у добрих стосунках. Це для нас обох важливо.
Виникає запитання, чи зможу я знайти своє місце у його житті, якщо його сім’я ніколи не прийме мене? Чи є у нас майбутнє, якщо основа всього залежить від благословення, яке ніколи не буде отримано?
