“Назаре, дитя заснуло, а ти тепер розповідай, як так сталося і хто його мати, де вона?” Ці слова, які лунали з кімнати батька і матері, пронизували його, немов холодний вітер. І хоча це була вже не перша розмова з батьками після того, як він привів дитину в їхній дім, всередині знову все стискалося від непевності.
Назар повільно зайшов в кімнату, де сиділи його батьки.
Батько, Іван, стояв біля печі, розтираючи руки, як завжди, коли був чимось не задоволений. Мати, Марія, сиділа на дивані, зосереджено дивлячись на нього, ніби хотіла прочитати його думки.
Вона була завжди такою — прониклива, без зайвих слів, з усіма її запитаннями і поглядами, які робили кожен момент особливим.
— Ну що, синку, розповідай, — вперше заговорила Марія, розглядаючи його з-під лоба. — Як все сталося? Хто ця жінка?
Назар мовчав. Його руки тремтіли, хоча він намагався залишити їх спокійними. Він оглянув кімнату, в якій було все те, що нагадувало йому дитинство.
В цій хаті, де були прості дерев’яні лавки і низька стеля, де мати завжди пекла хліб і закривала вікна ввечері, щоб не пропускався вітер, він відчував себе таким маленьким, як тоді, коли вперше зібрався в дорогу.
— Мати… — почав він, але слова застрягли в горлі. — Я не знаю, хто вона. Це сталося раптово.
Іван, почувши це, різко повернувся, і в його голосі з’явилася гострота:
— Ти що, таке говориш? Як можна не знати, хто вона? Як ти можеш прийти сюди і не розповісти нам про те, що сталося?
Назар розумів гнів батька, але йому було важко пояснити щось, чого він сам не розумів.
Згадуючи цей день, як то все сталося, він усвідомлював, що це була не просто випадковість. Це було більше — таємне, важке і водночас невідворотне.
— Я не планував, щоб все стало так, — сказав він, хоча йому було важко визнати це навіть самому собі. — Я просто… я просто не зміг її залишити.
Марія підійшла до сина, поклала руку на його плече і подивилася йому в очі.
— Ти не можеш просто так прийти з дитиною і не сказати нам, хто її мати. Що це за жінка? Звідки вона взялася? Ти що, не розумієш, що ти тепер відповідаєш за цю дитину?
Назар зазирнув в очі матері і побачив не лише звичну турботу, але й тривогу, яка відображала її переживання за нього, за те, що він міг зробити, а тепер, здається, вже не міг повернути все назад.
— Вона… її звуть Аліса, — почав Назар, відчуваючи, як слова важко виходять із нього. — Але я не знаю, де вона зараз. Вона залишила мене, і я не знаю, куди поділася.
Іван не витримав, розмахнувся руками.
— Ти що,? Як це ти не знаєш, де вона? Ти з нею жив, а тепер навіть не можеш сказати, що з нею сталося? Я не можу повірити! Ти що, мав із нею стосунки і не зміг утримати її?
Назар вперше підняв голову і поглянув на батька. У його погляді була не лише сум, а й відчуття того, як це було важко, як він намагався утримати те, що у нього було. Але тепер усе пішло не так, і він не знав, що робити.
— Вона була… вона була гарною жінкою, але… але все не вийшло, — сказав Назар тихо, відчуваючи, як йому стало важко. — Я не знаю, як це пояснити.
Марія глибоко зітхнула і сіла на лавку, поклавши руки на коліна.
— Назаре, ти повинен зрозуміти одне: сім’я — це не просто разом жити, це про довіру і відповідальність. І якщо ти взяв на себе відповідальність за це дитя, то ти маєш нести її до кінця. Хто б там не був, ти повинен сказати нам правду. Якщо не можеш сказати — хоча б знайди її, поверни.
Тиша в кімнаті стала ще глибшою, але Назар зрозумів, що це не просто запитання. Це було прохання, щоби він не залишав усе на волю випадку, щоби не полишав свою дитину без матері. Щоб не повторювати своїх помилок.
— Я поїду, — сказав він раптом. — Я поїду і знайду її. Я маю це зробити.
Іван стояв біля вікна, дивлячись у далечінь. Його обличчя було зморщене від гніву і хвилювання, але в його очах був і подив.
— Назаре, я не знаю, що тебе чекає там, але… ти повинен бути готовий до всього. Життя не дає другого шансу.
І, навіть не чекаючи відповіді, Назар вийшов з дому і подався в селище, що знаходилось на кілька кілометрів від їхнього хутора. Він знав, що це буде нелегко. Але, мабуть, це було єдине, що він міг зробити.
Чи мали батьки Назара право втручатися в його особисте життя?
Олеся Срібна
