Величезний рудий кіт сидів на сірому приквартирному килимку з таким виглядом, ніби особисто приймав парад або щонайменше володів усім дев’ятиповерховим будинком на околиці Сихова.
Одне його вухо було хвацько надірване, хвіст із білим кінчиком нервово постукував по лінолеуму, а зелені банькаті очі дивилися на світ із глибоким, майже людським презирством.
Анна завмерла зі зв’язкою ключів у руках. Вона щойно повернулася з ринку, важкі пакети відтягували пальці, а тут — перешкода.
— Гей, хвостатий! Ти чий взагалі? — запитала вона, намагаючись підсунути носа оборонного чобота під котячий бік. — Ну-бо, посунься, мені до хати треба.
Кіт навіть вусом не повів. Він лише ледь помітно повернув поранене вухо в її бік, ніби карав: «Я тебе чую, жінко, але твої побутові проблеми мене не обходять».
— Я кому кажу? — Анна насупилася, її копиця густих, неслухняних кучерів, які не міг втримати жоден крабик, зсунулася на лоб. — Зараз Андрій прийде, він з тобою панькатися не буде! Скине зі сходів — і поминай як звали.
Кіт презирливо зиркнув і переступив лапами, але з місця не зрушив. Анна зітхнула, вилаяла подумки весь цей панельний під’їзд із його вічними й нарешті потрапила ключем у замкову щілину.
Цю квартиру вони з Андрієм купили всього два місяці тому. Тісна, кутова двокімнатка на останньому поверсі, де взимку, певно, буде дубаріна, а влітку — спека, як у сауні. Але для них це було справжнє диво.
Ще рік тому вони тулилися в крихітній кімнатці старого самотнього дідуся в занедбаній львівській комуналці в центрі, де на три п’ятнадцятиметрові кімнати була одна кухня з допотопною газовою колонкою.
Анна затягнула пакети в коридор. Кіт провів її поглядом, але всередину не рвався. Він просто контролював ситуацію.
За годину в дверях повернувся ключ — прийшов Андрій. Анна почула, як він спершу шурхає в коридорі під’їзду, а потім його обурений голос пролунав на весь поверх:
— Оце ще що за чудовисько? Ану киш звідси! Порозводили тут зоопарк!
Анна визирнула з кухні, витираючи руки рушником.
— Не чіпай його, Андрію! Він там із самого обіду сидить. Наче чекає на когось.
— На кого він чекає? На судового виконавця? — Андрій зайшов у квартиру, з гуркотом роззуваючись. — Анно, у нас на поверсі й так смердить казна-чим через сусідські закрутки, ще бракувало, щоб цей монстр тут територію мітив. Ти бачила його морду? Він явно пройшов через три котячі війни й дві відбув у колонії.
— Нормальний кіт. Просто нещасний, — буркнула Анна, повертаючись до плити. — Тобі аби відразу вигнати.
— Ой, почалося! — Андрій пройшов на кухню, сів за стіл і незадоволено склав руки на грудях. — Твоя вічна жалісливість до всього бродячого. Ми ледве на цю квартиру назбирали, у нас борги перед моїми батьками, ремонт недороблений, а ти вже готова підбирати кожне облізле створіння?
— А що, краще бути сухарем? — спалахнула Анна. — Тобі заважає, що він просто сидить на вулиці? Тобі шкода шматка простору перед дверима?
— Мені не шкода простору, мені заважає антисанітарія! — підвищив голос Андрій. — Моя мама, між іншим, коли приїжджала допомагати з вікнами, чітко казала: «Андрійку, тримайте під’їзд у чистоті, бо від сусідів усього можна чекати». А якщо в цього кота лишай? Або блохи заввишки з дім? Ти про це подумала?
— Твоя мама забагато всього каже! — відрізала Анна, гучно грюкнувши кришкою каструлі. — «Не сваріться з сусідами, Анночко», «витирайте пил ретельніше, Анночко».
А те, що ми в тій комуналці з п’яницями три роки жили, і твоя мама казала «ну, п’ють люди, з ким не буває, вони ж добрі» — це як? Оце доброта? Коли сусіди посеред ночі в стіну сокирою гупають, а ми маємо посміхатися, бо вони, бачите, «життям ображені»?
Андрій підхопився зі стільця, його обличчя почервоніло.
— Не чіпай мою маму! Вона нам бажає тільки добра! Вона принаймні не кинула мене на вокзалі, як дехто!
В кухні повисла важка, дзвінка тиша. Анна заніміла, її пальці міцно стиснули ручку ножа. Слова Андрія вдарили прямо в серце
— туди, де й досі жила маленька трирічна дівчинка в куртці з порваною кишенею, яка сиділа на жорсткому дерев’яному сидінні львівського вокзалу, притискаючи до себе брудного плюшевого зайця Степанка.
— Вибач, — швидко сказав Андрій, зрозумівши, що бовкнув зайве. — Анно, вибач, я не це мав на увазі. Я просто збуджений через роботу, ще й цей кіт під ногами…
— Іди геть з кухні, — тихо, але залізно промовила Анна, не повертаючись до нього обличчям. — Просто йди геть.
Анна не могла заснути. Андрій тихо хропів поруч, відвернувшись до стіни. Вони помирилися перед сном, як завжди — без зайвих слів, просто обійнялися, але гіркий присмак залишився.
Кожного разу, коли мова заходила про її дитинство, Анна закривалася в собі. Вона пам’ятала той день на вокзалі так чітко, ніби це було вчора. Шум поїздів, запах мазуту, пиріжків і дешевого тютюну.
Мама сказала: «Посидь тут, Лі… тобто, Анно, я зараз прийду, тільки куплю водички». І не повернулася. Натомість прийшов міліціонер у темно-зеленій радянській формі. Він довго питав, як її звати, де мама, а вона тільки стискала губи й ховала ніс у плюшеві вуха зайця Степанка.
— Як же твого зайця звати, мала? — лагідно запитав тоді вусатий дядько.
— Степанко… — ледве чутно прошепотіла вона.
І лише після цього розридалася так, що збігся весь вокзал, який до того впорту не помічав самотньої дитини.
Потім був притулок. Потім — прийомна родина, де крім неї було ще шестеро дітей. Одягнена, сита, але завжди з відчуттям, що вона тут тимчасово. Орендована людина в орендованому житті. «Тобі виповниться вісімнадцять, збирай речі, поступай у коледж і звільняй ліжко для наступного сироти» — це правило всі знали напам’ять.
Коли вона навчалася в одинадцятому класі, біля школи її перестріла якась жінка. Вона плакала, хапала її за руки, кричала: «Доню, пробач мене, я твоя мама, я так довго тебе шукала!». Анна тоді не впала їй в обійми. Вона відчула лише глуху, холодну порожнечу.
Її названа сестра по притулку, Олена, яка теж не знала батьків, тоді радила:
— Анют, ну вислухай ти її. Ну дізнайся принаймні, чому вона так зробила. Тобі ж легше стане, ти нічого не втрачаєш!
Анна вислухала. Жінка, яку звали Марією, довго плуталася в свідченнях. Казала, що жити не було за що, чоловік бив, вона була в розпачі, думала, що дитину підберуть багаті люди, а сама вона потім повернеться. Але найгірше було, коли Марія сказала: «Ну ти ж тоді зовсім маленька була, три роки, ти нічого не повинна пам’ятати!».
Тоді Анна просто встала й пішла. «Якщо я нічого не повинна пам’ятати, то й вас у моєму житті немає», — подумала вона. Відтоді вона сама вирішувала, що залишати в пам’яті, а що викреслювати чорним маркером.
Олена пізніше, коли вже вчилася на психолога, казала їй за чашкою дешевого чаю в гуртожитку:
— Знаєш, Ань, ніхто в цьому світі не знає, як жити правильно. Всі ми борсаємося, як жаби в молоці. Головне — щоб тим, хто зараз поруч із тобою, було затишно й тепло. Щоб не хотілося шукати ласки десь на стороні чи в телевізійних драмах.
Анна намагалася створити цей затишок з Андрієм. Але стіни її недовіри руйнувалися дуже повільно. Навіть пані Олена, мати Андрія, яка прийняла її тепло й щиро, спочатку викликала в Анни підозру. «Чого вона така добра? — думала Анна. — Що їй від мене треба? Зараз почне вичитувати, що я сирота без приданого». Але пані Олена не лізла в душу. Вона просто привозила банки з варенням, дарувала вишивані скатертини й чекала, поки невістка сама зробить крок назустріч.
Велику роль відіграв і дідусь Андрія, старий галичанин Матвій. Він мав дивовижне почуття гумору й життєву мудрість. Якось за сімейним обідом він сказав Анні, помітивши її напруження:
— Глянь на мене, дитино. Добро треба робити з розумом. Якщо ти кота на вулиці раз сосискою пригостиш — він завтра знову голодуватиме, ще й під твоїми дверима кричатиме. А як візьмеш до хати, відмиєш — то й тобі радість на роки, і звірині притулок. З людьми так само: або пускай у серце назовсім, або не мороч ні собі, ні їм голови.
З цими думками Анна нарешті заснула під ранок.
Ранок зустрів Анну гуркотом на сходах і голосним криком Андрія, який збирався на роботу.
— Та що ж це таке! Анно, йди-но сюди! Твій приятель знову тут, і він явно втратив совість!
Анна хутко накинула халат і вибігла в коридор. Рудий кіт сидів на тому ж місці, але тепер він був не один. Біля його лап лежало маленьке, брудне, кудлате руде кошеня — точна, хоч і зменшена, копія свого грізного татуся.
— Ой… — прошепотіла Анна, притиснувши руки до грудей. — Глянь, Андрію, він сина привів! Або доньку.
— Він привів нам проблеми! — закричав Андрій, розмахуючи парасолькою. — Це що, сімейний підряд? Вони тепер тут табір розіб’ють? Анно, я зараз викликаю ЖЕК або службу вилову! Це переходить усі межі! У мене чисті штани, а це мале ледве мені на туфель не налигало!
— Тільки спробуй когось викликати! — Анна заступила собою двері, її очі спалахнули гнівом. — Ти бачиш, що він сам просить про допомогу? Кіт-батько! Ти колись таке бачив, щоб кіт сам кошенят тягав? Десь їхня мати загинула, мабуть!
— Мені байдуже до їхньої сімейної драми! — ревів Андрій, намагаючись обійти дружину. — Ми живемо в багатоквартирному будинку, а не в притулку для тварин імені святого Франциска! Пропусти мене, я запізнююся на маршрутку!
— Іди на свою маршрутку й не озирайся! — крикнула Анна. — А я їх тут не залишу!
Поки Андрій, голосно гупаючи мештами по сходах, біг донизу й щось бубнів про «ненормальну жінку» та «божевільну сімейку», Анна нагнулася до кота.
— Ну що, татусю, заходьте, — тихо сказала вона, простягаючи руку.
Рудий старий кіт уважно подивився на неї, обнюхав пальці й раптом видав коротке, хрипке «Мяу». Він акуратно взяв кошеня за шкірку й поважно переступив поріг квартири. Анна зачинила двері й відчула, як серце закалатало десь у горлі.
Але на цьому сюрпризи не закінчилися. Тільки-но Анна виділила їм куток у коридорі, постеливши старий теплий светр, як великий кіт підійшов до дверей і знову почав шкребтися.
— Що таке? Ще треба? — здивувалася вона.
Вона відчинила двері. Кіт вилетів на сходи й за хвилину повернувся з другим кошеням! Це було ще менше, шустре, воно виривалося з батьківських зубів, пищало й намагалося втекти під сходи. Але рудий затято, майже грубо, за шкірку притяг бунтаря в передпокій і кинув коло першого.
— Ну ви й бандити, — засміялася Анна, хоча на очі наверталися сльози. — Ну й сімейка. Справжній тато-герой.
Вона витягла з комірчини старий пластиковий піднос, поклала туди м’яку ганчірку — вийшов цілий «пологовий будиночок». Великий кіт ретельно обнюхав конструкцію, схвально муркнув і вклав туди малечу. Анна сіла на підлогу поруч, спостерігаючи неймовірну картину: величезний, шрамирований вуличний боєць ліг на бік, підставив кошенятам живіт і почав їх вилизувати, паралельно демонструючи лапою, як треба вмивати мордочку.
— Справжня мамка, от сміхота… — пошепки сказала Анна, щоб не налякати котяче сімейство.
Вона пішла до холодильника, налила в блюдечко молока, трохи підігріла його. Кошенята, відчувши запах, відразу поповзли до їжі, штурхаючи одне одного й кумедно перебираючи рожевими лапками. Батько-кіт сидів поруч, не торкаючись молока, поки малі не наїлися досхочу. Його погляд більше не був презирливим — він був втомленим і сповненим полегшення.
Увечері атмосфера в квартирі була напруженою, як перед грозою. Андрій повернувся не один — він привів із собою матір, пані Олену. Анна відразу зрозуміла: привів «важку артилерію», щоб вижити котяче сімейство з хати.
Усі троє сіли на кухні. З коридору доносилося тихе, сите сопіння — коти спали після ситної вечері.
— Ну, Анночко, — почала пані Олена своїм м’яким, але настійливим голосом, поправляючи окуляри. — Андрій мені розповів про вашу… нову компанію. Ти ж розумієш, дитино, що це не справа? Квартира маленька, ви щойно ремонт зробили. Коти — це запах, це шерсть, це подряпані шпалери.
— Пані Олено, — Анна намагалася говорити спокійно, хоча всередині все закипало. — Я не збираюся перетворювати хату на звіринець. Але ви бачили цього кота? Він приніс їх сам. Він не залишив їх подихати на вулиці. Якщо навіть тварина має таке почуття відповідальності, то як я можу їх викинути на мороз?
— Анно, не порівнюй тваринні інстинкти з людською мораллю! — втрутився Андрій, стукнувши кулаком по столу. — Мама правду каже! Ми не можемо собі цього дозволити. У мене алергія може початися! Ти про мене подумала?
— У тебе ніколи не було алергії на котів, Андрію! — майже крикнула Анна. — Не вигадуй хвороби на рівному місці, аби лише виправдати свою черствість! Тобі просто шкода кількох гривень на котячий корм!
— Мені не шкода грошей! Мені шкода нашого порядку! — загорлав Андрій. — Ти завжди так робиш: приймаєш рішення сама, а мені потім розгрібати! Це моя квартира так само, як і твоя! І я маю право голосу!
— Твоя квартира? — Анна підвелася, її кучері розлетілися в різні боки, обличчя зблідло. — Ах, твоя? Ну звісно! Твої батьки дали частину грошей, тому тепер ти тут господар, а я — приживалка, яку можна не слухати? Яка має мовчати, бо її колись на вокзалі знайшли й свого кутка вона ніколи не мала?
— Ану цить обидва! — раптом гримнув голос пані Олени. Вона підвелася, і її зазвичай лагідне обличчя стало суворим. — Розкричалися тут, як на базарі! Андрію, закрий рота й сядь на місце! Як ти з дружиною розмовляєш? Що це за дорікання грошима? Ми з батьком вам допомагали від щирого серця, а не для того, щоб ти тут права качав і жінку принижував!
Андрій миттєво здувся і сів, опустивши очі. Анна теж притихла, здивовано дивлячись на свекруху.
Пані Олена повернулася до Анни, її голос знову став теплішим, але в ньому відчувалася залізна воля.
— Тепер з тобою, Анночко. Чого ти відразу в штики все сприймаєш? Хіба я сказала «викинь їх на вулицю»? Хіба я звір якийсь? Я просто закликаю до розуму.
— Пані Олено… якщо ви категорично проти, я… я знайду їм нову родину. Я не виганятиму їх просто так. Кошенята ще зовсім манюні, вони самі не виживуть. Кіт їх виховує, сам вчить у лоток ходити, я сьогодні бачила! Це ж диво якесь, — тихо, майже благально сказала Анна.
Пані Олена зітхнула, підійшла до Анни й поклала свої теплі, шорсткі від роботи руки їй на плечі.
— Ой, дитино… Чого ти зі мною радитись маєш у таких речах? Це ваша з Андрієм квартира, ваше життя, ви й маєте вирішувати як дорослі люди, без цих криків. А чим ти їх узагалі годуєш?
— Молоко… Добре, що пити навчилися самі, — кліпаючи очима від несподіванки, відповіла Анна.
— Ну яке молоко, Аню? У них же шлунки від коров’ячого молока болітимуть, вони ж ще геть малі! — сплеснула руками пані Олена. — Треба спеціальний корм купувати, для кошенят. І взагалі, ветеринару їх показати, проглистувати, бліх вивести. Андрію!
— Що? — буркнув Андрій.
— Завтра після роботи береш коробку, саджаєш туди це сімейство і везеш у клініку на сусідній вулиці. Я гроші дам, якщо у вас немає. А щодо котів… Одного, найменшого, залишите собі.
Он, Андрію, буде тобі компаньйон на дивані футбол дивитися. А іншого, шустрого, я до себе в село заберу, мені якраз мишолова треба на осінь. Ну, а старого рудого… Що з ним робити? Його вже до хати не прив’єш, він дух свободи знає. Але годувати на килимку дозволяю, хай під’їзд охороняє.
Андрій здивовано подивився на матір:
— Мам, ти серйозно? Ти ж сама казала про антисанітарію!
— Я казала про бруд, а не про тварин, дурню ти такий! — пані Олена злегка стукнула сина по потилиці. — Тварина в домі — це прикмета добра. Тим паче, якщо вони самі Анну знайшли. Вони відчули, де серце добре.
Анна стояла посеред кухні, слухаючи цю перепалку, і раптом відчула, як щось важке, що роками лежало в її грудях, якась крижана глибока брила, почала тріскатися й танути.
Вона дивилася на пані Олену, яка вже діловито відчиняла холодильник і перевіряла, що там є для вечері, і вчилася. Вчилася справжньої маминої науки — не з книжок, не з порад Олени-психолога, а просто тут, на цій тісній сихівській кухні.
Усвідомлення того, що її захищають, що її приймають разом із її кучерями, її важким минулим і цими нещасними котами, накрило її теплою хвилею.
Світлана Малосвітна
