– Не хотів тобі, Льоню, казати, але й мовчати, як кажуть, гріх. Янка твоя поїхала на море з тим молодиком. Альфонс він. Від почутого защеміло в душі. Ось з якою «подругою» відпочиває його зрадлива дружина. Хоча, він здогадувався. Увечері Леонідові стало кепсько. Тиснуло біля серця. Набрав Янин номер. Але вона не відповіла: ніжилася в обіймах молодого коханця, а зранку не відповів уже він

Яна збирала валізу. Через день летить на відпочинок. На море. В гарячу країну. Леонідові сказала, що відпочиватиме з подругою. Чоловік не повірив. Але промовчав. Він досі шалено кохав набагато молодшу за себе дружину. І ненавидів водночас.

Леонід хворів. Ще й ногу недавно підвернув. Яна не мала часу доглядати за чоловіком. Робота, особисте життя поза хатою… Найняла колишню медсестру-пенсіонерку. Леонід сумно пожартував:

– Буде про що погомоніти двом пенсіонерам.

Леонід через погане здоров’я вже давно не виходить «у світ» з дружиною. Яна від цього не страждає. Це раніше вона гонорово цокала підборами біля чоловіка.

…Яна була молодою вдовою. Леоніда Семеновича призначили керівником організації, де вона працювала. Він просто не міг не звернути на неї уваги. Красива. Витончена. У чорній сукні. Довге світле волосся заплетене в косу.

– Що трапилось у цієї молодої працівниці… як вона… Яна Петрівна, здається? – запитав, наче між іншим, у секретарки.

– Недавно чоловіка поховала. Дитина маленька в них… в неї.

Коли Леонід бачив Яну, забував, що їй – двадцять шість, а йому під п’ятдесят. Відчував неймовірний потяг до цієї молодої жінки. Але стримував статус: боявся втрати «хлібну» посаду.

Коли минув рік після того, як не стало її чоловіка, Яна змінила темний одяг на яскраві кольори. Тепер вона не заплітала косу – розпустила волосся.

– Підчепить Янка якогось олігарха, – пліткували співробітники.

– Олігархи шукають багатих наречених. Та й мало хто поласиться на жінку з малою дитиною, хоча й вродливу. Тепер своїх дітей не хочуть виховувати, не те, що чужих…

…Леонід зважився запропонувати Яні допомогу. Покликав до кабінету під кінець робочого дня.

– Яно Петрівно, я тут вирішив… е-е-е… надати вам матеріальну допомогу. Ось, візьміть, – простягнув конверта з грішми.

– Дякую. Де я маю підписатися?

– Ніде. Це… е-е-е… з мого… особистого фонду.

Леонід Семенович був схожий на хлопчиська, який не вміє приховати, що сказав неправду. Яна все зрозуміла.

– І ще. Яно Петрівно, могли б ми якось повечеряти разом? Ви розказали би про свої проблеми. Може, треба чимось підсобити. Я розумію вашу ситуацію… самотня жінка… мала дитина…

Яна, перш, ніж відповісти, пильно глянула на свого керівника. Статний, з легкою сивиною, симпатичний. Жінкам такі чоловіки подобаються.

– Я подумаю, – відповіла, хоча подумки погодилася.

…Вони зустрічалися потай. Яна – заради вигоди. А Леоніда «накрило» кохання. Він ніколи не шукав гандж у своїй дружині. А тепер почав присіпуватися до дрібниць. Покрикував на сина.

Одного дня Леонід зрозумів: далі у сім’ї жити не може. Його місце біля іншої жінки. Набрався сміливості сказати це дружині.

– Нам потрібно розлучитися, Таню. Можеш вибирати, де хочеш жити з сином: у міській квартирі чи заміському будинку.

Леонід очікував скандалу.

– Я підозрювала, що в тебе є коханка, – на диво спокійно мовила дружина. – Ти дуже змінився, Льоню. І син це помітив. Якщо ти поставив перед вибором, то ми залишимося в міській квартирі. І ще: пізнє кохання – оманливе. Пам’ятай це.

Леонідова дружина була родом із сусідньої області. Згодом вирішила повернутися на свою маленьку батьківщину – ще були живі старенькі батьки. Сашко, син, підтримав матір. А від батька зовсім відвернувся.

Леонід просив дружину залишитися. Хотів бачитися з сином.

– Раніше тут у мене був ти, Льоню. Тепер це місто для мене чуже. А я чужа для нього. Покупець на квартиру вже є.

…Яна з донькою перебралася в заміський Леонідів будинок. Він сприймав маленьку Софійку через призму її матері. Тому любив малу. І був ображений на свого сина. А колишня дружина час від часу телефонувала. Розповідала про те, як облаштувалися, про Сашкові справи.

Яна просила чоловіка, аби посприяв її службовій кар’єрі. Невдовзі отримала нову роботу в іншій організації. Престижнішу.

Софія росла в достатку, розманіжена і неслухняна. На зауваження матері відповідала зухвало. А Леонідові якось кинула:

– Ти – не мій батько і не маєш права повчати мене, як я маю жити і що робити.

…Сашко батька не запросив на своє весілля. Про забаву сказала Тетяна. І попросила все-таки приїхати. Не поїхав. Яна відрадила.

– Що ти там робитимеш? Хочеш стати посміховиськом, якщо твій невдячний син виставить тебе за поріг?

– То, може, Тетяні гроші дати? Весілля тепер коштує дорого.

Скупа до грошей Яна розраяла Леоніда займатися «благодійністю». І не забула нагадати, що його колишня дружина міську квартиру вигідно продала.

…Леонід потурбувався, аби після виходу на пенсію не залишитися без додаткових доходів. Спершу бізнес записав на двоюрідного брата Сергія, а потім уже переписав на себе.

…Простуда дала ускладнення. Леонідове здоров’я добряче підупало. Він більше розповідав по телефону про своє самопочуття колишній дружині, аніж Яні. Вона не мала часу вислуховувати його скарги на болячки. І не хотіла.

А для Софії Леонід узагалі став порожнім місцем. Часто говорила про нього в третій особі. Насміхалася над його віком. Не міг зрозуміти, чим їй не вгодив. Невдовзі падчерка перебралася жити до свого нареченого. Леонід полегшено зітхнув…

Яна все частіше приходила додому пізно. Казала, що затримується на роботі. Леонід не вірив. Відчував: у неї хтось є.

– Коханий, – завела одного разу розмову, – ти б свій бізнес на мене переписав. Все одно я слідкую за порядком на фірмі, питання вирішую.

– Чому ти про це заговорила?

– Ти нездужаєш. Всяке може статися.

Після цієї розмови він уперше відчув ненависть до Яни. Але, коли вона замуркотіла щось лагідне та приємне, відпустило. Він кохав цю жінку. І досі готовий виконати будь-яку її примху.

Час для Леоніда тягнувся довго й нудно. Вечорами, коли було тепло, сидів на лавці й чекав, коли Яна повернеться додому. В холодні та дощові дні прилаштовувався біля вікна. Ось відкриваються ворота. Яна заїжджає на подвір’я на своїй улюбленій автівці червоного кольору. Елегантно виходить з машини. Здається, на її устах хвилькою пробіглася усмішка. Леонід скреготнув зубами. Сергій недавно сказав, що бачив, як Яна біля ресторану ніжно прощалася з молодшим за неї чоловіком. Потім цей незнайомець заходив до неї в офіс.

– Розкажи мені про нього, – різко мовив до Яни, щойно та переступила поріг будинку.

– Про кого?

– Про свого коханця.

– А ти своїй колишній дружині розповідав про своїх коханок? – запитала іронічно й пішла переодягатися.

При згадці про Тетяну занили совість і серце. Тепер він зрозумів, як образив колишню дружину й сина. І її фразу про пізнє оманливе кохання.

…Яна двічі телефонувала Леонідові з відпочинку. Запитувала, чи приходить доглядальниця, розповіла, як гарно на морі. Дзвонила й Тетяна. Цікавилась здоров’ям, розповідала про сина та внука…

…Зранку Леонідові було неспокійно, наче щось муляло в серці.

На кілька хвилин заскочив Сергій.

– Не хотів тобі, Льоню, казати, але й мовчати, як кажуть, гріх. Янка твоя поїхала на море з тим молодиком. Альфонс він.

Від почутого защеміло в душі. Ось з якою «подругою» відпочиває його зрадлива дружина. Хоча, він здогадувався.

Увечері Леонідові стало кепсько. Тиснуло біля серця. Набрав Янин номер. Але вона не відповіла: ніжилася в обіймах молодого коханця.

Зателефонувала Яна вранці. Та Леонід уже не міг відповісти на її дзвінок…

Автор – Ольга ЧОРНА, за матеріалами видання “Наш День”

Фото ілюстративне з вільних джерел