— Не смій називати її так! Вона не “запасний аеродром”, а мій останній шанс мати повноцінну сім’ю. Адже шлюб без дітей, без спадкоємця — неповний. Сподіваюся, ти це розумієш. А тобі вже 36 років, так що… І будь ласка, без банальних сцен, домовилися?
Ми з Євгеном прожили разом десять років. Це були роки, наповнені планами, мріями та любов’ю, яка здавалася незламною. Ми будували своє життя, як і будь-яка інша пара, працювали, разом брали відпустки, подорожували й мріяли про дітей. Але чи дійсно це було наше спільне бажання? Тепер я вже не впевнена.
Коли ми вирішили, що настав час для дитини, я була сповнена радості. Ми разом проходили обстеження, вибирали клініку, лікаря. Це була бажана та довгоочікувана дитина і я думала, що ми обоє однаково цього хочемо. Зрештою, коли я побачила на тесті дві заповітні смужки, моє серце ледь не вирвалося від щастя. Нарешті!
Того вечора, коли я дізналася, що при надії, я вирішила заїхати до Євгена на роботу. Я не могла дочекатися, коли побачу його обличчя, коли скажу: “Ти будеш батьком!”. Але в офісі його не було. Асистентка сказала, що він поїхав додому ще годину тому.
Дивно, адже вдома його теж не було. Я почала хвилюватися. Можливо, щось трапилося? Я тремтячими руками дістала телефон та набрала його номер.
— Женю, ти де? Я вже вільна, можу за тобою заїхати.
Відповідь була майже без емоцій, але мене вона ошелешила.
— Та де я можу бути? На складі, як завжди. Треба закінчити одну справу. Буду тут до ночі. Їдь додому, кохання моє.
Моє серце стиснулося. Я знала, що він бреше. Я все зрозуміла, але не хотіла в це вірити. У мене раптом виникло стільки запитань: у нього хтось є? А якщо так, то навіщо йому наша дитина? Що взагалі відбувається?
Наступного ранку я вирішила говорити напряму. Я сіла за кухонний стіл та спокійно сказала:
— Женю, я знаю, що вчора ввечері тебе не було на складі. Я заїжджала туди. Хотіла повідомити, що при надії. Але тебе там не було. Що скажеш?.
Чоловік замовк на кілька секунд. Його обличчя змінилося. Він наче шукав відповідь, яку не можна було знайти. Але я знала його вже багато років й відразу зрозуміла, що щось не так.
— Добре, – сказав він нарешті. – Я тобі розповім усе, але не впевнений, що ти зрозумієш.
Після довгої паузи, він промовив:
— У мене є інша жінка.
Після цих слів, я ледь не втратила свідомість. Що ж це було за життя? Що за стосунки?
— Я не хотів тобі казати, – продовжив він. – Тому, що я насправді хочу дитину, нашу дитину. Але, якщо у нас не вийде, я не можу залишитися без спадкоємця. Тому я підстрахувався.
— Як це підстрахувався? – ледве вимовила я.
— Її звуть Марина і вона теж при надії, дванадцять тижнів.
Мені здавалося, що земля розкололася на частини. Він говорив про це так, наче це було щось нормальне та прийнятне. Йому потрібна була дитина настільки сильно, що він вирішив завести її з іншою. А мене він не збирався залишати, навіть сказав, що буде допомагати. Як великодушно.
Я мовчки встала й вийшла з дому. Їхала в нікуди, у відчаї. У голові крутилася одна думка: «Що далі? Як мені жити?». Після кількох кіл містом, я зрозуміла, що не маю нашкодити дитині та повинна берегти здоров’я. Тому я зупинилася у батьківському будинку в селі, де було тихо та спокійно. Але спокою в моїй душі не було. Образа, яку завдав мені Євген, була занадто великою. Я плакала ночами, намагаючись зрозуміти, як могла жити з людиною, яка так зневажила мене та нашу любов.
Але я твердо вирішила: повернення до нього не буде! Я виховаю свою дитину сама, без його «підстрахувань» та «благородних» зрад. Мені знадобиться багато сили, щоб пережити це. Адже я точно знаю, що батьки, сестра, друзі будуть мене переконувати «не руйнувати ідеальний шлюб», «бути мудрішою». Але для мене цей шлюб вже зруйнований.
