– Не те робиш, сину. Одна справа братовій жінці допомагати, інша – з нею жити. Не зможеш ти – намагалася напоумити сина матір

У селі до зустрічі гостей Микитасі готувалися, як до весілля. Закололи кабанчика, ковбас накоптили, сальця, як Сергій любить. Це ж син з невісткою п’ять років не приїжджали додому! Як подався служити на Далекий Схід з молодою дружиною – так жодного разу не вибрався у відпустку. То дітки були геть малі, то відпочинок випадав не на той час. А тут їдуть з двома онуками на ціле літо.

За святковим столом зібралася вся родина. Бо заодно й онуків похрестити вирішили. Там, де Сергій служив, церкви в найближчій окрузі не було. Росли Богданчик і Тарасик нехрещені, як бусурмани. Молоді батьки і дід з бабою були на сьомому небі від щастя. Нарешті всі разом – і все у них, як у людей…

Наступного ранку Сергій з батьком пішли порибалити. Оля навіть не чула, як чоловік встав. Десь близько десятої години на подвір’я заскочив переляканий сусідський хлопчик:

– Тьотю, там вашого дядька й діда засипало!

– Чим засипало? Де?!

– На річці! Піском присипало, навіть не видко.

Коли Ольга прибігла на берег, там уже з десяток чоловіків лопатами розгрібали величезну гору піску, якої раніше тут не було. На тому місці, де сиділи Сергій з батьком, обвалився обривистий берег – і вся маса піску накрила рибалок, що, напевне, сіли у затінку перекусити. Хтось викликав «швидку», та поки приїхали медики, їхня допомога вже не була потрібна: і син, і батько віддали Богу душу.

Все, що відбувалося далі, Оля пам’ятає як у тумані. Їй і свекрусі накололи заспокійливих, тому той чорний день зберігся у свідомості тільки уривками. Розуміння найгіршого прийшло днів через десять. Закінчувалася відпустка, і треба було їхати з дітьми на місце служби Сергія. Залишатися тут було несила, бо кожен закуточок у хаті й на подвір’ї дихав невиправним горем…

А вертатися туди, де вона була щасливою, теж не мало сенсу. Там вони з чоловіком навіть житла свого не придбали, жили по чужих квартирах. Проситися до своєї мами з двома дітьми, де в двокімнатній квартирі живе ще брат із сім’єю – теж не вихід. Усе вирішилося само собою, коли на вихідні приїхав Сергіїв брат. Він жив у місті, мав однокімнатну квартиру і запропонував Олі пожити у нього, поки не оговтається від горя. І вона погодилася.

За два роки Богданчик пішов у перший клас. Микола вдома бував рідко, бо працював на двох роботах, щоб допомагати братовій сім’ї. Він назбирав трохи грошей і вже міг обміняти своє помешкання на більше, але все чекав на розмову з Олею. Зрештою таки відважився. І попросив її вийти заміж за… нього.

– Як ти можеш пропонувати мені таке?! Невже не розумієш, що це зрада пам’яті твого брата? – випалила у гніві братова.

– Ти думаєш решту життя сама вікувати? А хлопці? Кому вони будуть потрібні? А мені вони – як рідні діти… Та й звик я до вас, прикипів. Не зможу без тебе. Ти подумай, Олю…

Через кілька місяців вони справді одружилися. Сказали хлопцям, що тепер дядько Коля буде їм за тата. Діти сприйняли цю новину «на ура». Єдиний, хто не порадів, це свекруха:

– Не те робиш, сину. Одна справа братовій жінці допомагати, інша – з нею жити. Не зможеш ти.

Через рік Оля «купила» своїм хлопцям сестричку. Микола був на сьомому небі від щастя. Він виявився чудовим татом. Ночами вставав до доці, ледве та повернеться у ліжечку. Бігав по магазинах, навіть пелюшки прав руками, щоб у Даринки алергії не було. Оля потрохи душею відтанула. Вона старалася, дуже старалася покохати чоловіка так, як кохала його брата. Здавалося, все найгірше у житті вже залишилося в минулому…

Діти підростали, життя пливло своєю течією. Та Коля все більше віддалявся від неї. Він став чорно ревнувати її до Сергія, якого вже давно не було на цьому світі. Вражене чоловіче самолюбство, помножене на пиятику, в якій він почав шукати порятунок, зробили свою справу – після десяти років спільного життя вони розлучилися. Микола залишив Олі квартиру, а сам забрався жити до молодої жінки, до якої давненько підходжував.

…Якось Оля їхала до сина в армію і в потязі познайомилася з попутником. Статурою, манерою говорити він нагадував їй Сергія. Спокійний, виважений і з такими ж сумними очима, як і в неї. Анатолій розповів незнайомці багато, що лежало каменем на серці. Він працював у Тюмені, заробляв великі гроші, щоб родина не знала ніяких труднощів. Поки забезпечував, доти був потрібний дружині. А коли здоров’я стало підводити і їздити перестав, кохана швиденько оформила на себе квартиру.

Виявляється, у неї вже давно був коханець – і вона лише чекала приводу для розлучення. Діти виросли, розлетілися, і жінка вирішила пожити у своє задоволення. Так у сорок років Толя став фактично безхатьком. Інший би пропав, а він повернувся у батьківську хату в селі. Став столярувати, виготовляти меблі. Потім зайнявся ремонтами. Все умів робити, ніякої праці не цурався. Привів у порядок стареньку оселю, добудував її. Ось тільки жінка путня для життя досі не трапилася.

Вони обмінялися номерами телефонів. Першим подзвонив він. Через кілька місяців спілкування на відстані Оля так звикла до цієї людини, що коли Анатолій по телефону запропонував їй стати господинею в його хаті, погодилася. Тепер вона точно знає: і в сорок життя теж можна почати заново…

Автор – Олеся ВЕРЕСКОВЕЦЬ, за матеріалами видання “Вісник”

Фото ілюстративне, з вільних джерел