Не встигла земля вкрити майбутньою свекруху, як наречена кинулася до спадщини. Ярослав не знав цієї її сторони. З кожним днем ​​він дивився на свою обраницю все більше і більше здивовано

Ярослав сидів у кав’ярні, спостерігаючи, як його обраниця, Ірина, знову закочувала очі під час розмови з офіціантом. Це стало звичним, але цього разу він помітив щось більше.

Вона була не просто роздратована через чергову помилку, що виникла через її вимогливість, але ще й трохи… надто горда. Вона не була такою, коли вони лише починали зустрічатися. Вона була мила, лагідна, вражаюча у своїй простоті. Але з кожним місяцем Ярослав помічав зміни.

Не так давно, після того як Ірина дізналася, що мати Ярослава, яка жила в іншому місті, не стало і та залишила  чималу спадщину, все змінилося.

Спочатку Ярослав не надав цьому великого значення. Він, як і більшість людей, вважав, що гроші не повинні змінювати людей, але з кожним днем ​​він все більше почав сумніватися.

— Ярославе, ти не уявляєш, як все це буде чудово! — сказала Ірина, обличчя її сяяло від емоцій. — Тепер у нас буде свій будинок! Ми будемо жити разом, це все, що нам потрібно! І ніхто не буде нам заважати!

Вона була такою самовпевненою, що він не міг сказати ні слова. Ярослав був здивований її поведінкою, але боявся висловити свої сумніви. Чи варто було порушувати цю тему? Невже вона вже зовсім змінилася?

Ярослав завжди думав, що він знає Ірину, але з кожним її новим кроком, з кожною новою заявою про те, як все стане краще завдяки спадщині, він починав помічати її інший бік.

Вона більше не була тією простою дівчиною, яку він любив. Вона перетворилася на людину, яка бачить навколо лише гроші, вигоду для себе.

І ось тепер, коли вона вже готувалася перевезти всі свої речі в новий будинок, Ярослав не міг не замислюватися про те, чи варто йому йти на це.

Він не розумів, як звичайна дівчина, яка колись раділа кожному дню, перетворилася на таку, що прагне досягнути всього через матеріальну вигоду.

— Ірина, — сказав він одного вечора, коли вони сиділи удвох на кухні, — ти змінилася. Це не те, що я очікував від тебе.

Ірина підняла брови, дивлячись на нього так, ніби він не зовсім розумів, про що йде мова.

— Я змінилася? Як це? — запитала вона, хитро посміхаючись. — Я просто отримала шанс на краще життя. Це нормально, Ярославе. Ти теж хочеш жити краще, чи не так?

Ярослав відчув, як його обличчя затьмарилося, а всередині виникла тривога. Вона справді це не розуміла? Або просто їй стало все одно?

— Я розумію, що це для тебе важливо, — продовжував він, намагаючись залишити спокій у голосі. — Але я не впевнений, чи хочу я бути частиною цього. Ти хочеш, бути зі мною лише заради цього будинку і грошей? Це твої пріоритети зараз?

Ірина знову засміялася, але це сміх не був теплим і добрим, як раніше. Він був швидше зневажливим.

— Ярославе, ти що, смієшся? Ти не розумієш, як це важливо! Це — шанс, який я не можу просто так пропустити. І чому ти не підтримуєш мене? Якщо ти хочеш жити зі мною, ти маєш бути частиною цього. Ти зрозумів?

Ці слова, розірвали все, що він любив у їхніх стосунках. Ярослав відчув, як його руки стали холодними, а думки— важким. Він не розумів, де закінчуються її прагнення і починається обман.

Наступні дні стали ще важчими для Ярослава. Ірина продовжувала робити все більше і більше кроків, які віддаляли її від нього.

Вона витрачала гроші, запрошувала дизайнерів, намагалася зробити з нового будинку щось грандіозне. У той час як Ярослав, не знаходив для себе місця серед цієї метушні. Йому здавалося, що він став зайвим у її житті.

Він спостерігав за її манерами. Як вона, зухвало, намагалась влаштувати своє життя за рахунок спадщини його матері, не враховуючи ні його думки, ні почуттів.

Він був ніби на узбіччі її нового світу. Він більше не був тим, хто міг поділитися з нею своїми переживаннями, радощами, спільними планами. Ірина, здається, давно забула про будь-які стосунки, окрім цих матеріальних.

З кожним її кроком, Ярослав все більше і більше замислювався про те, чому він залишався з нею. Чи була він просто ще однією втратою в її списку “досягнень”? Чи все-таки він мав значення в її житті? І чи не став він просто частиною її великого плану, аби мати підтримку на шляху до багатства?

Ці питання не давали йому спокою. І одного вечора, коли вони сиділи в тому ж самому кафе, Ірина знову заговорила про плани на майбутнє.

— Ти, Ярославе, подумай ще раз, — сказала вона, поглядаючи на нього із звичним вже виразом впевненості. — Ти теж приєднуйся до огранізації нашого щасливого життя. Будемо разом, будемо щасливі, все буде чудово.

Але в ці моменти Ярослав, замість того, щоб відчути радість від її слів, відчував лише холод. Вона більше не була його Іриною, яку він колись любив. Тепер вона була лише прагматичною жінкою, яка думала лише про свої вигоди і спадщину.

І тоді він зрозумів. Можливо, він не був готовий до того, щоб побудувати своє життя з такою людиною. Тому він відповів:

— Ірина, я більше не можу бути частиною цього. Ти змінилася, і, здається, я більше не місце в твоєму житті. Я не можу це ігнорувати.

Ірина знову розсміялася, але цього разу сміх був гірким, і Ярослав побачив у її очах те, що колись було йому чужим. Вона не була здивована, не була засмучена. Вона просто прийняла це як факт. І це був ще один сигнал для Ярослава, що йому потрібно рухатися далі.

Звісно Ярослав уже не міг так легко звільнитися від ласої до грошей Ірини. При розлученні жінка звісно отримала непогану суму грошей, вона зрозуміла що у будинку не житиме то ж захотіла квартиру нову.

Спадщина метері Ярослава не була аж такою великою. Тим більш Ірина вже і так багато витратила, тож чоловікові прийшлося і віддати свої заощадження щоб більше не бачити колишньої нареченої.

Віра Лісова

You cannot copy content of this page