-Продайте песика, будь ласка.
Оленка встала навшпиньки і поклала 20 гривень на прилавок.
Якого пса? Де твої батьки? Галю, тут дитина чиясь загубилася! Панове, чия дитина?
-Ось того чорного песика.
В куточку між картонних коробок пригрілося маленьке цуценя. Джерело
-Дівчинко, це продуктовий магазин. Ми собак не продаємо. Будеш цукерку? Шоколадний батончик? Чупа чупс?
Крихітка похитала головою.
-Хочу собаку!
-То нехай забирає. “Ми все одно ж виженемо” – зашепотіла продавець з м’ясного, – Можеш брати, дівчинко. І гроші забирай. Ми тобі його даруємо.
-Дуже дякую!
Оленка зняла шапку і сховала у ній песика.
Двері зачинилися і в магазині запахло зимою.
-Мій теж маленьким був, все собаку випрошував. Де його доля носить? Одружився. Рік вже ні слуху, ні духу. Матері вже не треба.
-Ох, і влетить їй на горіхи від матері.
-Немає у неї нікого. Ні батька, ні матері. Це наша сусідка Оленка, з третього поверху. З бабусею живе. Самі вони залишилися у цьому світі. Батьки зaгинyли в aвтoкaтастрофі. Дідусь не витримав такого горя… Відійшов у вічність через 3 місяці. П’ять років, а в магазин сама ходить, і в садочок завжди сама.
Як шкода… Треба було їй з собою обрізків з ковбаси дати для собаки.
-Так, почекай. Завтра назад принесе. Бабуся не дозволить їй собаку тримати. Це ж помісь з вівчаркою. Величезний пес виросте. Їм самим нема що їсти часом. Пенсія маленька, не розженешся дуже.
-Треба було булочку дати.
– Бабуню, хліба не було. Дивись, що я тобі принесла. Пам’ятаєш, ти розповідала про свою дитячу мрію?
Оленка розмотала шапку і випустила цуценя.
-З Новим роком, рідненька бабусю! Я дуже тебе люблю!
