Хочу розповісти історію свого життя, можливо для декого вона стане уроком. Перший раз я вийшла заміж в 18 років, це була студентська любов. Прожили у шлюбі ми 4 роки. Потім у нас почалися негаразди в стосунках, ми почали часто сваритися і, врешті-решт, розлучилися. Після розлучення колишній чоловік мені зізнався, що дитина б врятувала наш шлюб, так як він дуже хоче дитину. Було прикро, навіть боляче, але потім я сказала сама собі: «стоп, тобі лише 22, ще встигнеш все»!
Після закінчення інституту, влаштувалася на роботу, почалося нове життя, почала зустрічатися з чоловіками. Вдруге вийшла заміж вже в 30 років, чоловік на 10 років старший за мене, весь час до весілля і після говорив про діток, я теж завжди була тільки «за», тому ми почали працювати цілеспрямовано, але після року самостійних спроб, ми вирішили звернутися до фахівцям.
Почались обстеження, виявилося, що через запущену застуду, почалися процеси, які ще 5 років тому можна було вилікувати, але зараз вони вже не оборотні, але якщо чесно, я не вірила в діагноз – безпліддя, але через 5 років безуспішних спроб і лікування, я прийняла цю гірку правду. Єдине прохання було у мене до лікаря, щоб він повідомив про остаточний діагноз моєму чоловікові. Він сприйняв все спокійно, обійняв і сказав: «Якщо Бог не дає нам шанс народити свою дитину, давай дамо шанс отримати дитині яка втратила батьків, знайти нових, нас» – маючи на увазі, взяти дитину з дитячого будинку.
Якщо чесно, то спочатку я навіть і слухати не хотіла, але через півроку моя думка помінялася кардинально. У тому місяці я дуже сильно захворіла, була висока температура, яка довго не збивалася, довелося лягти в лікарню, на другу ніч в лікарні, мені приснився сон, що до мене прийшла якась дівчинка, вона називала мене мамою і просила її забрати додому. На моє запитання: «де ти?» – вона відповіла: «тут в лікарні, чекаю тебе»! Я прокинулася серед ночі і вже до ранку не стулила очей, все думала, а вранці під час обходу я запитала у лікарів, чи є тут дитяче відділення, мені відповіли що є, на другому поверсі. Днем я зважилася сходити туди і там я дізналася, що вночі туди привезли дівчинку трьох днів від народження, знайду. У той момент у мене щось клацнуло, я вирішила, що ось він, шанс стати мамою. На мою ідею удочерити дівчинку моя мама відреагувала так: «Навіщо тобі чужа дитина, тим більше дівчинка?».
Але ми з чоловіком зважилися, і вже через місяць у нас з’явилася донька. Моя мама ніяк не могла її прийняти, вона постійно наголошувала, що я не знаю, хто її батьки, і яка в неї спадковість. Але я не звертала уваги, ми з чоловіком віддавали все для того, що дочка ні в чому не потребувала. Вона росла здоровою і тямущою, перший клас вона закінчила на відмінно і ми вирішили повезти доньку на море. На відпочинку, як-то раз ми проходили повз дитячого будинку, там гуляли дітки а поруч з вихователем в колисці сидів малюк близько рочку. Ми з чоловіком відразу помітили, що вони з донькою чимось схожі.
Рішення було прийнято відразу, через 3 місяці цей малюк став нашим синочком, ми зробили все можливе, щоб діти не дізналися, що вони не рідні. Ми переїхали в інше місто. Нашій доньці вже 14, синочку 8 років і ми справжня сім’я. Нещодавно моя мама сказала: «так, діти у тебе хороші, але шкода, що немає своїх», а я їй відповіла: «помиляєшся, ось мої рідні діти, адже чужих дітей не буває.
Дочка у нас просто розумниця, вчитися на відмінно, ходить в гуртки і займається гімнастикою, так що прогнозами моєї мами не дано було збутися, а що буде далі, поживемо, побачимо, на все свій час.
Прохання одне, дорогі жінки, якщо Бог не дає Вам можливість народити дитину, значить десь Вас вже чекає Ваш малюк, треба просто пошукати або просто відкрити серце і все вийде. Не бійтеся брати малюка з дитячого будинку через погану спадковість, малюк це чистий аркуш паперу, і що Ви на ньому напишите, то і будете потім читати.
Фото pixabay.com
