Моя свекруха, Валентина Іванівна, справжній борець за справедливість. У її арсеналі: сімдесят років досвіду, чорний пояс зі скарг та неабияка впертість. Нещодавно вона вирішила взяти на себе почесні обов’язки контролера якості на місцевому продуктовому ринку.
Десь так на початку жовтня, ще до відзначення свого чергового ювілею, вона написала листа до Державної служби з питань продовольства та споживчих товарів. Причина: у супермаркеті неподалік від її дому продавали гнилі фрукти та овочі.
— Твоя маман, — пояснювала я своєму чоловікові Тарасу, — вважає себе безпосереднім наглядачем за якістю продуктів у місцевих крамничках й супермаркетах.
Чоловік усміхнувся, поки я намагалася збагнути, чому у її голові завжди стільки дивних ідей.
Коли свекруха Валентина Іванівна дізналася, що сусідка Галина працює пекарем у тому ж супермаркеті, почала довідуватися що там та як. Пані Галина, зітхаючи, розказала:
— Валю, знаєш, у нас перевірки, хтось на нас скаргу написав.
Свекруха відчувала себе тріумфатором. Однак незабаром з’ясувалося, що інспектор поділився особистими даними Валентини Іванівни з директором магазином. Як же їй це не сподобалося!
— Як вони могли! — вигукнула вона, гордо піднявши голову. — Я їх тепер до поліції затаскаю!
Я сіла поруч із нею на кухні, щоб спокійно, як дитині, пояснити, що у світі є речі серйозніші за гнилі помідори.
— Але, мамо, — почала я, — це ж не такі дані, щоб поліція займалася цим. Вони ж не паспортні чи банківські.
— То що, я тепер не людина? — з обуренням запитала вона.
Я не знала, як відповісти на це питання. Я розуміла, що у неї, мабуть, зовсім не має особистого простору у житті, якщо замість спокійної прогулянки парком з онуками вона обрала боротися за очищення супермаркету від гнилих овочів та фруктів.
— Чому б не зосередитися на чомусь менш… — спробувала я, але її рішучий погляд мене зупинив. Я вирішила, що, можливо, краще відвезти її до лікаря.
Коли я намагалася пояснити Валентині Іванівні, що така активність навряд чи справить враження на поліцію, вона лише усміхнулася:
— Ні, доню, ти не розумієш! Якщо не я, то хто?
— Може, хтось інший? — промовила я з надією, хоча сама знала, що вона марна. Свекруха не залишила б жодної спроби досягнути справедливості.
Одного дня, коли я відвозила її до лікарні на обстеження, то почула знов:
— Знаєш, я ж хочу у поліцію йти, — повідомила вона, поправляючи свій білий шарф.
— Мамо, — знову спробувала я її відмовити, — ти ж розумієш, що у цьому немає сенсу.
— Якраз це мене і хвилює, — зітхнула вона, ніби закінчуючи розмову.
І тут я спіймала себе на думці, що це безумство обертається на справжню епопею. Я вже знала, що доведеться везти її до поліції, а потім до лікарні, бо у неї знову підскочить тиск.
Я розуміла, що у поліції, за моїми припущеннями, свекруха так і не отримає нічого, крім нових переживань.
У нас із Тарасом є такий дядько Гриша. Ще рік тому він розпочинав подібну кампанію з написання скарг на всіх підряд: від якості сосисок до бруду на тротуарах. І ось, після місяців активності, виявилось, що у нього звичайнісінький маразм.
Я боялася, що Валентина Іванівна може опинитися в такій же ситуації. Кожного разу, коли я думала, що це маразм, свекруха підносила нову порцію сюрпризів, тож мені не залишалося нічого іншого, як сміятися крізь сльози.
Одного разу, коли ми нарешті вирушили до поліції, вона несподівано зупинилася.
— Ти знаєш, чому я пишу скарги? — запитала вона й подивилася на мене, ніби надіялася на відвертість.
— Чому, мамо? — запитала я, відчуваючи, що ось-ось дізнаюся щось дуже важливе.
— Тому, що хочу, аби нас нарешті почули.
Але коли ми дійшли до поліції, на нас чекав несподіваний поворот. Виявилося, що у відділку не знайшлося жодної людини для такої «глобальної» справи.
— Чому б вам не подзвонити на гарячу лінію? — запитав молодий поліціянт, мило усміхаючись.
Подивившись на свекруху, я зрозуміла, що це не кінець, а лише початок нової не менш безглуздої епопеї.
